У Радянському Союзі, коли молода людина йшла до університету, вона точно знала, що після випуску її чекатиме гарантоване працевлаштування, інколи - на іншому кінці планети, але впевненість у заробітку була.
Єгор Стадний,
керівник освітніх програм Центру дослідження суспільств,
спеціально для РБК-Україна
У Радянському Союзі, коли молода людина йшла до університету, вона точно знала, що після випуску її чекатиме гарантоване працевлаштування, інколи - на іншому кінці планети, але впевненість у заробітку була. Як говорить один мій знайомий, було зрозуміло, що ті, хто пішов в педінститут, потім підуть в школу, а ті, хто йшли вчитись на будівельника, будуть проектувати та зводити будинки, ну, а після авіаційного - ти йшов саме в авіацію. Часи змінились, і після педагогічного ти йдеш будь-куди, тільки не в школу, після будівельного часто доводиться йти на другу вищу, а авіаційний випускає менеджерів, журналістів та філологів.
Після розвалу СРСР університети швидко відгукнулись на попит суспільства та нової економіки, наввипередки почали відкриватись нові спеціальності, які більше розвивають засоби споживання, ніж засоби виробництва. Ринок праці розвивається дедалі динамічніше. Ніхто вже не сподівається пропрацювати від першого дня і до пенсії на одному місці, ніхто не впевнений, чи знайде роботу після університету та чи пригодяться на ній здобуті знання. Все більше цінується вміння навчатись самостійно та швидко переорієнтуватись - так звана міжсекторальна мобільність.
У цій всій динаміці є один моноліт, який ніби не бачить, що країна змінилась і буде змінюватись далі. Його назва - державне замовлення на підготовку кадрів. З року в рік Мінекономрозвитку визначає скільки саме потрібно "замовити" фахівців із близько 150 спеціальностей. На основі чого ведуться розрахунки довгий час - залишалось великою таємницею відомчих "плановиків".
Два роки тому механізм ніби оновили - Мінекономрозвитку розробило формулу, за якою щороку робить так звані середньострокові прогнози, зважуючи дані зайнятості, інформацію від роботодавців та пропозиції від ВНЗ. У самому відомстві не приховують, що оперують неповними або ж викривленими даними. Наприклад, наші роботодавці в багатьох секторах не мають струнких асоціацій чи гільдій, тож надають інформацію далеко не всіта й спрогнозувати потреби можуть одиниці - переважно великі підприємства.
Водночас ні для кого не секрет, що пропозиції від ВНЗ - це найчастіше банальна потреба у забезпеченні викладацьких ставок, а не результат аналізу ринку праці чи намагання впровадити в навчальний процес результати певних дослідницької роботи. За таких умов, будь-який студент-математик скаже, що спрогнозувати якісь потреби суспільства чи ринку праці неможливо.
Тому, коли ви бачите перед собою сітку державного замовлення - 7335 філологів, 5730 правників, 790 географів, 1748 агрономів, 970 гірників, 1380 програмістів - здається, що хтось ніби знає усі потреби з точністю до десятка, але насправді ми вже 24 роки просто пливемо за інерцією радянського планування.
Ми досі не вирішили, чиї потреби фінансує держава: ринку праці чи суспільства. Якщо ринку праці, того який ми маємо зараз, то невдовзі ризикуємо дійти до самого лише обслуговування потреб сировинної промисловості та сектору послуг.
Чи багатьом нашим роботодавцям потрібні навички та хист до інновації чи підприємництва? Риторичне питання.
Один розумний чоловік, критикуючи надмірну залежність від ринку, колись мені сказав: "Уявіть, що радіо ще не винайшли, тоді б це означало, що університетам не потрібно готувати майбутніх Попових". Також залежність вищої освіти від ринку праці неодмінно ставить під загрозу гуманітаристику, адже виміряти користь та потребу ринку праці у філософах, антропологах, істориках, лінгвістах чи психологах справді важко, проте розвиток суспільства неможливий без них.
Водночас потреби ринок праці не можна ігнорувати, особливо в частині прогнозування можливих заробітків в різних сферах. Та ці аспекти неминуче ведуть до економічної стратегії - чи Україна знає, де її місце в міжнародній кооперації праці, чи наш уряд визначив, які галузі є для нас перспективними, які галузі отримають сприятливі умови? Відсутність такої стратегії та, що важливіше, її втілення, паралізує будь-які ефективні розрахунки зв'язку вищої освіти та ринку праці.
Прозорий - не означає ефективний
Біда не закінчується, якщо перейдемо від формування обсягів державного замовлення до його розподілу. Традиційно це було одне з найслабших місць Міносвіти.
Розподіл завжди відбувався непублічно, керівники університетів були змушені щороку оббивати пороги кабінетів МОН, вибиваючи бюджетні місця. За такої системи часто розподіл залежав від лояльності вишу - згадайте, скандали та судові процеси зі скорочення бюджетних місць в Могилянці за міністра Табачника.
Проблема в тому, що законодавство чітко не регламентує процедуру розподілу, тож бажання провести публічний розподіл залежить від політичної волі кожного окремого міністра. У 2014 році розподіл відбувався дійсно прозоро - вперше за всю історію публічно формувалась конкурсна комісія, а результати розподілу були опубліковані на сайті МОН перед початком вступної кампанії - кожен міг подивитись, куди пішли бюджетні місця.
Проте, як відомо, якщо чиновник не краде, це ще не означає, що він здійснює ефективну політику. Тож прозорий розподіл державного замовлення ще не гарантує, що бюджетні місця пішли до найкращих ВНЗ.
Правда в тому, що в Україні ще досі немає цілісної системи забезпечення та моніторингу якості вищої освіти. Допоки ми не знаємо, як оцінити якість, принаймні там де це можливо (адже не усе піддається калькуляції), ми не будемо мати чітких критеріїв для розподілу бюджетних місць. Новий закон "Про вищу освіту" передбачає створення такої системи, однак ніхто не знає, коли вона повноцінно запрацює.
В гонитві за трендом
До слова, новий закон залишає стару систему розподілу лише на рівні магістра, натомість для бакалавра з 2016 року вводиться кардинально новий механізм. Його часто називають "гроші за студентом". За результатами ЗНО кращі абітурієнти отримують бюджетні кошти та вирішують, в який університет їх принести - звідси й назва. До того ж у гру вступають приватні ВНЗ, відтепер бюджетні кошти можуть дістатись і їм.
Основна перевага такої системи - це конкуренція без адміністративного впливу. Розробники механізму хотіли вивести з гри Міносвіти, яке мало величезний адмінвплив у вигляді державного замовлення. Нівелювати МОН означало убезпечитись від корупції під час розподілу. Тому нова система гарантує безпосередній зв'язок між університетом та вступниками.
Однак з новим механізмом прийшли нові виклики. Чим буде керуватись абітурієнт під час вибору того чи іншого ВНЗ? Знову ж таки за відсутності показників якості, основним критерієм стане імідж. Виграють університети найбільших міст, перш за все столичні ВНЗ. Під удар потрапляють регіональні, особливо галузеві виші. Часто на вибір абітурієнта впливатимуть батьки, які нерідко судять про університети за спогадами своєї молодості. Зросте попит на різноманітний консалтинг, однак принаймні найближчий час система вищої освіти буде залишатись занадто закритою для проведення ефективного моніторингу освітніх послуг.
Імідж може виявитись не найгіршим орієнтиром. Гірше, коли студент буде шукати легшої програми, менш вибагливих викладачів - в народі кажуть: "Там де не виженуть".
В таких умов ВНЗ потрібно якомога швидше вчитись, так би мовити, полювати на абітурієнта. Так, ЗНО багато в чому обмежило процес відбору власного студента, однак пошук такого студента не може обмежуватись лише вступною кампанією.
Потрібні комплексні дії протягом всього року. Дні відритих дверей мають виїхати з кампусів та почати їздити по країні, потрібно налагодити контакт зі школярами та їх батьками, залучати випускників та викладачів до промоції, організовувати усілякі воркшопи. Тобто роль приймальної комісії суттєво змінюється, вона перетворюється на повноцінного рекрутера.
На жаль, механізм "гроші за студентом" не знімає однієї болючої, особливо для викладачів, проблеми. Йдеться про прив'язку кількості викладацьких ставок до кількості студентів. Університети не відраховують студентів з однієї просто причини - якщо викладач поставить забагато незаліків, з відрахованими студентами зникне і його ставка. Часто, коли студенти дізнаються про цей аспект, навчання перетворюється на чистісіньку профанацію.
Вирішивши проблему з адміністративним впливом під час розподілу державного замовлення, нова система ставить перед нами інші виклики та не вирішує деяких старих проблем. Ми часто ставимо прозорість понад усе, забуваючи про якість.
Дійсно, на перший погляд, важко усвідомити, що прозорість та відкрита конкуренція не завжди гарантують якість. Однак, на жаль, в Україні існує надто високий попит на неякісну освіту. Достатньо пригадати результати опитування Фонду Демініціативи - третина студентів платить хабарі та вважає це прийнятним способом "вирішення справ". Тож, можливо, є сенс подумати над альтернативними варіантами.