Крим рік потому: в очікуванні справжнього

Крим. Рік потому Крим. Рік потому
Передноворічний поїзд "Славутич", заповнений кримчанами, що поспішають на материк, стояв у Новоолексіївці. Я, як і всі, потягнулася за паспортом, і знову зловила себе на відчутті нереальності того, що відбувається.

- Готуємо документи, - пробіг по заповненому вагону провідник.

Передноворічний поїзд "Славутич", заповнений кримчанами, що поспішають на материк, стояв у Новоолексіївці. Я, як і всі, потягнулася за паспортом, і знову зловила себе на відчутті нереальності того, що відбувається.

Ніяк не можу звикнути, що, подорожуючи по своїй країні, потрібно проходити паспортний контроль. Підсвідомо чекаю, що зараз прикордонник скаже: "Жарт!".

Але на кордоні (його можна називати неіснуючим, не помічати його, але він там є) ніхто не жартує. Це я запам'ятала ще з моменту своєї першої після анексії поїздки в Крим.

Тоді в Джанкої російський прикордонник з характерним "аканням" у промові зупинив мою рефлекторну привітність фразою: "Не посміхайтеся, будь ласка".

Не посміхаються і на материку.

- У нас з вами однакова група крові, - приязно зазначила моя попутниця Зарема, подаючи українському прикордоннику паспорт.

На його новій формі була свіжа нашивка з рідкісним поєднанням негативного резусу з третьою групою.

- У мене - інша, - парирував військовий, і пояснив, що справжні дані у нього на жетоні, а форму він отримав "яку дали якраз перед нарядом".

- А я думала, що тут все по-справжньому, - здивувалася я.

- Я теж думав, що тут все по-справжньому, - була відповідь.

Тоді, в кінці грудня минулого року, я ще не знала, що більше можливості поїхати на поїзді в Крим у мене не буде. Так само, як її не буде у моєї попутниці Зареми, яка з повними сліз очима розповідала, що досі вважає Україну своєю Батьківщиною.

Так само, як цієї можливості не буде у багатьох кримчан, які не втратили ще зв'язок з материковою частиною. У абітурієнтів, бажаючих вступити в українські вузи, працюють, тих, хто їздить у гості, у всіх тих, хто вважає себе українцями.

Але Крим - все ще не острів. Для тих, у кого немає власного автомобіля, але є гроші, заповзятливі співгромадяни організували автобусні перевезення через кордон.

Втім, транспортна блокада м'яко вказує кримчанам їх місце. За минулий з моменту анексії півострова рік я чула про себе і про своїх співвітчизників з малої батьківщини різне:- від зрадників - до непочутих, від біженців у власній країні - до зайвих людей, від "ватників" - до останніх патріотів

Ми, кримчани, такі і є - різні. Всього лише за рік хтось з нас втратив батьківщину, а хтось, навпаки, повернувся додому. І у кожного - своя правда.

"Крим наш", - перетворилося у символічне перетягування канату у змаганні між росіянами і українцями. Тільки ціна в цій грі - людські життя і долі. І відчуття, що все не по-справжньому, по-справжньому.

І хочеться думати, що у татарки Зареми насправді не забирають будинок в кримському селі тільки тому, що вона не хоче згідно з новим російським законам оформляти фермерське господарство, що мої близькі та друзі можуть спокійно по телефону розповідати анекдоти про Путіна, а бояться лише жартома, прикидаються.

Не хочеться вірити, що в Криму стало дорого жити, що ті пенсії і зарплати лікарів і вчителів, за які вони, зокрема, голосували на "референдумі", знову нижче середнього.

Що більше не існує славетного колись на весь СРСР медичного інституту та національного університету, у якому викладав і ректорствував сам Вернадський. А є якийсь один Кримський федеральний внз, дипломи якого ліквідні лише в Росії.

І вже точно не можуть бути реальністю арешти активістів біля пам'ятника Шевченка за українську державну символіку.

Але є й інша сторона медалі. Та, яку нам на решті частини України неприємно бачити і знати.

- Знаєш, ми щасливі, - вчить мене життя дама середніх років, мешканка Сімферополя. - Мій син кухар високого класу. Він не підтримав "російську весну" і поїхав в Київ, але повернувся, тому що кримська прописка у вас там, на Україні - "вовчий паспорт". А тут він відразу знайшов роботу в ресторані.

І ще з десяток таких історій від медпрацівників, у яких тепер є цілорічне працевлаштування в санаторіях, від вчителів, які отримують стабільний оклад, від кримчан, які їздять в Краснодар купувати меблі, побутову техніку, тому що "в Україні дорого".

- Поїхав в Краснодар за одним Touareg, а купив два, - ділиться приятель, для якого покупка автомобіля в Україні була недозволеною розкішшю.

Ми програли Росії Крим не 16 березня 2014 року, коли натовпи кримчан, загортаючись у триколори, у ейфорії кинулися ставити "галочки" за свою стару-нову батьківщину. В цьому пориві Україна побачила лише те, що їй хотіли показати - ностальгію за радянсько-імперською великодержавністю, співпричетність до російського миру в культурному і ціннісному плані, бажання захиститися від "войовничих бандерівців", які обов'язково прийдуть прямо з Майдану їх вбивати. Все це мало місце бути, про ніж за рік сказано чимало.

Але ми забуваємо, що за всім цьому патріотизмом приховувалося бажання стабільності і добробуту. Що всі ті бабусі і дідусі, які отримують в Україні 1,2 тис. грн пенсії, сподівалися на гідну оцінку їх багаторічної праці російськими царедворцями. Що лікарі, вчителі, вихователі, сантехніки, військові - всі розраховували на нормальне забезпечення.

Що вони знали про Росію? Завдяки чудовій роботі російської пропаганди, вони голосували за велику країну, де зарплати, пенсії і рівень життя вищий, ніж в Україні, і армія тебе нікому в образу не дасть.

- Ми не голосували за економічні блага, - запевняють мене новоспечені росіяни в Криму.

Але я не вірю. Я знаю, що моя країна програла Крим багато років тому, коли після розвалу Союзу отримала півострів. Отримала - і нічого не зробила для того, щоб інтегрувати його в українські реалії.

Ми програли Крим тоді, коли не відкривали в автономії центри української культури, коли системно не пояснювали кримчанам, що наша країна, звичайно, не така велика, як деякі східні сусіди, але нам теж є чим пишатися, у нас є цінності та національна гордість, своя історія, і нормальна, "не вишиватна" любов до батьківщини.

Ми розлучалися з Кримом кожен рік української незалежності, дозволяючи російському флоту займати акваторії Чорного моря, а в туристичних лавках продавали не вишиванки і сопілки, а горнята з нашою символікою і тільники.

Ми віддалялися від кримчан кожен день тим, що не довели їм, що в світі існує не тільки російська література, російський театр і російський балет, що українська армія - не привид на паперах Міноборони, а професійні військові, готові їх захищати.

Ми їздили на курорти в Туреччину, але Україна мало що зробила для формування масового бажання відпочивати в Криму. Ми захоплювалися красотами Монако, явно забуваючи, що кримські нітрохи не гірші.

Українці часто кажуть: "Ми не почули кримчан". Давайте будемо чесні. Ми не спілкувалися з кримчанами.

Ми завжди вважали, що Крим - такий же регіон України, як будь-який інший. Тому для багатьох кримські голоси "за" Росію рік тому стали зрадою і трагедією. Ми готові блокувати транспортне сполучення, але при цьому відправляємо фури з продуктами, які потім їдять в Краснодарі.

Ми ображаємося на кримчан за підтримку Росії, але так і не придумали, як перебити інформаційну політику Кремля. Воно й зрозуміло, в країні війна і Крим не в пріоритеті.

Криму не звикати. Він чекає. Чекає той семирічний хлопчик, який на уроках встає і каже: "Моя Батьківщина - Україна". Чекають ті, хто не хоче продавати країну за російські рублі. Чекають ті, для яких щось означає свобода слова і свобода совісті. І чекає навіть той український прикордонник, який не хоче охороняти кримський псевдокордон, а справжні межі своєї країни.

- Безумовно, Україна для Криму нічого не зробила. Але Путін зробить і того менше, - сказав мені навчений досвідом літній кримчанин.

І таких кримчан більше, ніж ви думаєте.

Нагадуємо, не забудьте обрати свій спосіб читати новини.
On Top