В Україні відзначають третю річницю розстрілів під час акцій протестів на Майдані Незалежності. Офіційні заходи заплановані на понеділок, але вже в суботу, 18 лютого, день, коли в 2014 році відбулися зіткнення в Маріїнському парку, почалася зачистка центру міста і зроблена чергова, найбільш масштабна спроба розігнати Майдан у Києві, розпочалися дні пам'яті.
В честь "Небесної сотні" відкрилися тематичні виставки, по центру столиці пройшли колоною родичі загиблих на Майдані, бійці і ветерани АТО, волонтери, учасники "Самооборони Майдану". Бажаючі, яких виявилося не так вже й багато, могли потрапити на екскурсію по визачальним місцям Революції гідності.
Подробиці в репортажі РБК-Україна.
В Українському домі - одному з пам'ятних місць революції 2013-2014 рр - заходи починаються з самого ранку. Вони присвячені зіткненням в центрі Києва трирічної давності. Після відкриття виставки волонтера Марини Соченко всі готуються до основної події - вшанування пам'яті загиблих учасників акцій протесту 18-20 лютого 2014 року.
Священики Української автокефальної православної церкви(УАПЦ) заходять в хол будівлі. Частина з них на чолі з секретарем патріархії УАПЦ Віталієм Данчаком і з метрової іконою проходять в концертний зал. Його потроху заповнюють люди під акомпанемент пісні Мирослава Скорика "Мелодія ля-мінор".
Священики залишили ікону біля сцени і сіли в перший ряд. Але на прохання організаторів двоє чоловіків у військовій формі перенесли її. Крім неї декорацією на сцені були величезний жовто-синій букет квітів по середині, прапор України на великому моніторі і по боках два вертикальних плаката з сучасним малюнком у вигляді вишиванки.
Біля стіни лежать запаковані в целофан гвоздики. Здавалося, що вони безгосподарні. Але представники організації "Родини героїв Небесної Сотні" починають їх розпаковувати і вручати близьким загиблих учасників протестів 18-20 лютого. З квітами в руках вони стають помітними серед усіх присутніх. Хоча до кінця заходу гвоздики вручать майже всім у залі.
– Слава Ісусу Христу! Слава Україні! – починає свій виступ представник автокефальної церкви Віталій Данчак після кількахвилинного відеоряду на екрані з кадрами з АТО. – Три роки Україна бореться за свою незалежність. Як би цю загарбницьку операцію на сході України не називали, ми розуміємо, що це війна. Війна почалася тут, в самому серці нашої батьківщини – на Майдані Незалежності.
Зал, в якому можуть розміститися більше 500 чоловік, заповнений не повністю. Порожні крісла переважно позаду. Серед присутніх – учасники революції, ветерани АТО, сім'ї загиблих, волонтери, громадські діячі. Люди під час виступу продовжують заходити, але більшість з них стають під стіною.
– Є вільні місця. Будуть фотографувати, – запрошує працівниця Українського дому.
У натовпі звичайно одягенних людей особливо помітні ті, хто в камуфляжі. Один з них волонтер з позивним "Медик". Це ім'я нашите на його шевроні. На його грудях – близько десятка медалей, частина яких ще з часів війни в Афганістані. Він в ній брав участь, а через два десятиліття йому довелося воювати вже в Україні. У медслужбі батальйону Кульчицького він пробув 90 днів.
"Медик" в окулярах і з палицею. У нього атрофований зоровий нерв, і він погано чує на праве вухо. Саме тому він просить ставати зліва від нього. Все це – наслідки Майдану. 18 лютого на вулиці Грушевського він був поранений осколками гранати в ліву руку і ногу, після чого була контузія. На відміну від священика УАПЦ, у нього інша думка про те, що першим ділом сталося на Майдані.
– Почалася не війна, а зухвале побиття нашої молоді, яка мріяла про світле майбутнє, про європейський вибір, - каже він.
Зараз він – консультант парламентського комітету у справах ветеранів, учасників бойових дій, учасників антитерористичної операції і людей з інвалідністю. "Медик" домагався прийняття закону про статус інвалідів Майдану.
– Він дуже складно приймався, – скаржиться він. – В останній день сьомого скликання він був зірваний, не був прийнятий. Був перереєстрований, трошки відшліфований і прийнятий.
«Медик» разом з іншими виходить на Європейську площу. Саме з неї має розпочатися хода сімей Небесної сотні бійців та ветеранів АТО, волонтерів, організацій "Самооборона Майдану" на місце масових розстрілів.
Попереду колони на початку Хрещатика шикуються кілька людей у військовій формі з прапором України, далі – священики з хоругвами. Серед них – диякон Петро, який разом з іншими проведе панахиду. Він тримає в руках хрест і требник. Панахиду на честь загиблих на центрі столиці Петро відслужить вперше.
– Якщо ми не будемо пам'ятати тих, хто за нас віддав своє життя, хто тоді взагалі буде дбати? – риторично запитує він.
Позаду за священнослужителями - колона, на чолі якої родичі загиблих учасників Майдану 18-20 лютого. Вони тримають в руках плакат "Пам'ятаємо! Небесна сотня. Герої не вмирають". Також в повітрі майоріють прапори сотень Майдану. Деякі з них – на вудках, склеєних скотчем.
З флангу вириваються кілька людей, щоб почати ходу.
– Куди ви поспішаєте? Зараз йдуть..., – намагається заспокоїти їх хтось, не розуміючи, як назвати першу частину ходи. – Потім родичі.
Однак хтось не витримує і кричить: "Пішли" і родичі починають ходу. Лише після цього попереду військові стройовим кроком і священики починають рух.
Колона з кілька сотень чоловік йде дуже повільно, іноді хтось скандує "Герої не вмирають!", "Слава Україні! Героям Слава!".
Кілька разів вигукує «Слава Україні!» також і Ігор Кульчицький. Його батько - Володимир Кульчицький - загинув 18 лютого біля Будинку профспілки. Його вбила 12 міліметрова куля. У його смерті син звинувачує багатьох.
– Перше – це байдужість людей, яка було до Майдану, – говорить він. – Більшість сидить біля телевізора і їх непокоїть лише питання, щоб було що поїсти і все. Потім – люди, які стріляли. Люди, які віддавали накази. Люди, які створили цю атмосферу байдужості протягом історії Радянського Союзу. Багато винних. Ми винні, і я винен, що доклав менше зусиль, жив як жив. Батька не забрав, коли був з ним на Майдані.
– Але ви ж теж могли померти, – намагаюся заспокоїти його.
– Розумієте, я ж син. Помер би я – батько так само говорив би. Вина – це таке почуття, яке повинно бути.
Ігор тримає на плечах свого сина Кирила. В руках дитини – дві гвоздики, якими він постійно грається. Іноді б'є квітками по голові Ігоря, наче грає на барабані. Для фотографів це "ідеальний" кадр під час заходів без сутичок з поліцією. Цим вони, власне, і користуються, обступая з усіх боків Ігоря з Кирилом. Дитина спочатку ніби не помічає нічого, і лише в кінці ходи починає періодично ховати обличчя за верхівкою батька.
Свого онука Володимира Кульчицький ніколи не бачив – він народився за півроку після його смерті.
– Мій батько бачив на УЗД. Він знав, що буде син, хоча ми думали, що буде дочка, – розповідає Ігор. – Він (Кирило, – ред.) ніколи не бачив (дідуся, – ред.). Але він йде і впізнає його на Інститутській, знає, де дідусь знаходиться. Він у свої два з половиною рочки стільки кладовищ уже об'їздив до різних родин... Постійно на кладовищах, спільних молитвах. Він дитина, але він козак. У ньому дідусь – якась частинка.
На підході до Майдану чіткіше чутна музика, яку крутять з самого ранку – "Пливе кача" у виконанні "Пікардійської терції". На тротуарі за ходою мовчки спостерігають поліцейські, гріючи руки в бронежилеті. Біля них стоїть плачуча жінка, весь час вытираюча очі. Між учасниками ходи бігають дві дівчинки-підлітка і, посміхаючись, фотографують.
– Я вже майже все, – каже одна своїй подрузі після чергового кадру і біжить на інший фланг ходи.
Колона піднімається по Інститутській також повільно з однією зупинкою біля пам'ятної плити. Під час ходьби деякі люди вставляють квіти до дерева з фотографіями загиблих. Всі зупиняються на Алеї Небесної сотні біля невеликої церковної каплиці, яка зустрічає ходу звуками дзвонів. Навпроти - курсанти Київського професійного коледжу з посиленою військовою і фізичною підготовкою. Частина з них – з духовими інструментами. За їх спинами, якщо вірити обіцянці президента Петра Порошенка, через кілька років відкриється меморіально-музейний комплекс Героїв Небесної Сотні. Після гімну у виконанні курсантів починається сама панахида, під час якої священики зачитують різні імена.
– Це є поминання душ загиблих перед Господом, – пояснює диякон Петро. – Це є віддавання їм пошани, це є віддавання нашої любові їм. Коли служиться панахида, так люди поминають своїх рідних.
Панахида триває всього 10-15 хвилин. Після її закінчення і родичі загиблих, і інші люди кладуть квіти біля невеликого меморіалу з фотографіями вбитих активістів біля виходу зі станції метро "Хрещатик". Після чого всі розходяться поминати загиблих на свій манер. Кожен по-своєму і майже всі – самі по собі.