Рейтинг Олега Ляшка та його Радикальної партії дав остаточну відповідь на старе як світ філософське запитання: "Чи визначається буття свідомістю, чи, навпаки, свідомість визначається буттям?".
Валентин Гладких, кандидат філософських наук, політичний аналітик, спеціально для РБК-Україна
Рейтинг Олега Ляшка та його Радикальної партії дав остаточну відповідь на старе як світ філософське запитання: "Чи визначається буття свідомістю, чи, навпаки, свідомість визначається буттям?".
Більше 8% голосів виборців, отримані Олегом Ляшком на дострокових президентських виборах, і майже 10%, завойовані Радикальною партією на виборах до Київської міської ради, переконливо показують, що в Україні і буття, і свідомість визначаються переважно телевізором. Чим, в свою чергу, визначається частота появи тих чи інших політиків на "блакитних екранах" - питання далеко не філософське, але від того не менш цікаве і важливе.
Нескінченна всеприсутність Олега Ляшка на основних телеканалах України, насамперед на "Інтері", підконтрольному "газовій групі" Сергія Льовочкіна і Дмитра Фірташа, безумовно, можна спробувати пояснити унікальною здатністю лідера Радикальної партії переконливо і нетривіально говорити "правильні і потрібні" речі, які так хочуть чути глядачі. Дійсно, чого-чого, а популізму і артистизму Олегу Ляшку не займати, ну а яскраві, оригінальні спікери - справжня знахідка для телебачення.
Але самі по собі ані популізм, ані артистизм ще не відкривають політикам дорогу в ефір рейтингових каналів, тим більше в прайм-тайм, хвилина якого в прямому сенсі слова коштує дорожче золота. Тому більш переконливим виглядає інше пояснення медіа-затребуваності "головного радикала" країни - близьке ділове співробітництво Олега Ляшка з колишнім главою Адміністрації Президента України Сергієм Льовочкіним і опальним олігархом Дмитром Фірташем.
На користь цього пояснення свідчить і аналіз передвиборчого списку Радикальної партії, очолюваної "непримиренним борцем" проти олігархів і корупціонерів.
Як не дивно, але в прохідній частині списку, а згідно з соцопитуваннями Ляшко може провести в Раду близько 40-45 багнетів, досить просто можна знайти людей, м'яко кажучи, небайдужих Сергію Володимировичу і Дмитру Васильовичу.
Наприклад, місце у прохідній частині "антиолігархічної" сили Олега Ляшка, який виступає за "повну люстрацію і радикальне оновлення влади", знайшли собі: колишній перший заступник голови Національного агентства України з питань державної служби Ігор Попов разом зі своєю "креатурою" - директором Аналітичного центру "Політика" Миколою Давидюком; Віктор Галасюк, який до останнього часу був президентом технопарку Bionic Hill, що зводиться девелоперським холдингом екс-регіонала Василя Хмельницького; Валерій Вощевський, який встиг ще з часів президентства Кучми плідно попрацювати на "ниві державного будівництва" і першим заступником Валерія Хорошковського, і головою "Укравтодору" вже у Кабміні Миколи Азарова; Андрій Артеменко - один із соратників Леоніда Черновецького; Сергій Рибалко - колишній заступник міністра екології. Людьми "газової групи" Фірташа-Льовочкіна також небезпідставно вважають Юрія Чижмаря та Олександра Юракова.
Коротше кажучи, ліва за ідеологічним змістом і антиолігархічна за формою риторика "народного трибуна" Олега Ляшка - це не більш ніж яскрава ширма, сховавшись за якою у владу йдуть люди з явно сумнівною, а деякі навіть з підмоченою репутацією. Не повинна вводити в оману виборців і присутність у списку "легендарних комбатів" Ігоря Мосейчука і Сергія Мельничука, Артема Вітка, Ігоря Криворучка, а також "блогерів" і "громадських активістів" - це не більш ніж тренд нинішньої постмайданної кампанії.
Все сказане вище дає підстави стверджувати, що Радикальна партія - це лише успішний з точки зору політичних та медіа-технологій проект, позбавлений будь-якого змісту. Власне, хіба могла бути іншою партія, лідер якої може "безстрашно затримувати сепаратистів" на передовій, але не може дати здачі кривднику під куполом парламенту?
Більше того, незважаючи на амбітну риторику свого лідера Радикальна партія зовсім не ставить собі за мету отримати всю повноту влади, сформувати уряд і взяти на себе відповідальність за долю батьківщини. Насправді, якщо виражатися політологічним мовою, "проект Ляшко" - це навіть не партія в строгому сенсі цього слова, а лише "група тиску", мета якої не здобуття, утримання і використання державної влади для реформ відповідно до програмних тез, а лише "тиск" на владу з метою отримання тих чи інших преференцій. Що ми, власне кажучи, вже маємо щастя бачити в Київраді. Потрапивши в парламент, Ляшко і кампанія займуться тим же, тільки в більших масштабах. Входження "радикалів" до парламентської більшості дорого коштуватиме "переможцю" виборів.
Вираз "радикалізм - ознака незрілості" давно і небезпідставно став крилатим. На жаль, українське суспільство "застрягло" у підлітковому віці. "Радикал" Олег Ляшко і його "соратники" відверто паразитують на інфантилізмі українського виборця, готового "вестися" на пустопорожню балаканину і підтримувати будь-якого радикала. Ради чого?