Ілюзія змін: Вибори та політичні партії як атавізм
Починаючи з середини 2000-х років дві основні політичні сили практично не залишили вибору для українського виборця. Їхня запекла боротьба за владу звела електоральну картину в країні до чорно-білих тонів за схемою «ми - вони». Кожен переконує у тому, що якщо не проголосуєш за них, за «добро», то до влади прийдуть «вони», тобто «зло». Виборцю нав'язують голосувати за владний чи опозиційний блок партій, оскільки в іншому разі ця помилка коштуватиме Україні світлого майбутнього. В результаті суспільство маргіналізується, падає рівень довіри до центральних органів влади, зростає кількість тих, хто розчарувався та стверджує, що не піде на вибори. Та підсумки голосування демонструють протилежне й щоразу одне і те ж - це обман і самообман виборця.
Вибори мають відношення до змін у державі та суспільстві лише у випадку, коли під цим ми розуміємо зміну ідеологічних платформ при владі. Це найкраще можна прослідкувати на прикладі багатопартійної системи країн Західної Європи та двопартійності Великобританії та США. Періодична зміна соціал-демократів, християнських-демократів, націоналістів, зелених, лейбористів чи консерваторів, республіканців чи демократів один одних є не просто зміною еліт (на відміну від українського істеблішменту мова йде фактично про клас професійних політиків) при владі, а перш за все крутим поворотом у світоглядних засадах, цінностях та методах подальшої державної політики.
Коли, скажімо, після правих до влади у державі приходять ліві, то це чіткий сигнал для суспільства про те, що держава значно посилить свою роль в економічній сфері, контроль в реальному секторі економіки, збільшаться витрати на соціальні програми, посиляться заходи боротьби з безробіттям, зміниться фіскальна політика, структура бюджетних витрат тощо.
В Україні ж вибори відірвані від реального політичного життя. Це лише вимога й данина демократії та одному з її принципів - політичного плюралізму. За допомогою плебісциту будь-яка правляча партія просто легітимізує законність свого перебування при владі чи боротьби за неї. При цьому вибори як єдиний доступний у представницьких демократіях механізм прямої участі суспільства у вирішені власної долі, знову ж таки не відповідають своєму призначенню, адже партії не виконують своїх первинних функцій представництва. Саме тому в українській політичній реальності в час передвиборчої боротьби протистояння світоглядів, ідеологій та платформ в системі координат «ліві - праві» підміняється аморфними протиставленнями на зразок «Захід - Схід», «суспільство - держава» тощо.
Якщо узагальнити коротко, то вибори й політичні партії як політичні інститути в Україні не виконують своїх базовий та засадничих функцій. Це атавізми, які не відповідають вимогам представницької демократії. Звичайно можна спробувати обійтись без виборів, але в такому разі доведеться розпрощатись з демократією. Проте якщо ми хочемо зберегти дієву демократичну систему, для цього необхідно нова якість політичних сил та рівень політичної культури суспільства.
Тарас Радь, політолог, аспірант Львівського національного університету ім. І.Франка
