"Застав дурня богу молитися - він і лоб розіб'є", - саме ця приказка приходить на думку, коли спостерігаєш за завзяттям, з яким органи місцевого самоврядування - обласні, міські і навіть селищні ради раптом кинулися слідом за Верховною Радою висловлювати свою рішучу позицію стосовно російської агресії проти України.
Валентин Гладких, кандидат філософських наук,
політичний аналітик, спеціально для РБК-Україна
"Застав дурня богу молитися - він і лоб розіб'є", - саме ця приказка приходить на думку, коли спостерігаєш за завзяттям, з яким органи місцевого самоврядування - обласні, міські і навіть селищні ради раптом кинулися слідом за Верховною Радою висловлювати свою рішучу позицію стосовно російської агресії проти України.
Першими поганий приклад подали депутати Київської міськради, які вже на наступний день після "епохального" голосування в парламенті висловили свою гарячу підтримку рішенню Ради про визнання Росії агресором.
А далі по Україні прокотилася хвиля суперечливих засідань органів місцевого самоврядування населення: Чернівці, Волноваха, Калуш, Біла Церква, Краматорськ, Кременчук, Маріуполь, Полтава, Славутич, Кривий Ріг, Васильків. Причому, у багатьох містах розгляд питання про визнання Росії агресором, а ДНР і ЛНР терористичними організаціями, вилився в серйозне, а головне "барвисте" протистояння з мітингами, бійками, захопленнями приміщень і т. д. і т. п.
Телекартинка для "рашатудей" та інших пропагандистських каналів країни-агресора вийшла та, що треба. А головне, "комусь вдалося знову посіяти зерна протиріч, викликати внутрішній конфлікт і продемонструвати усім бажаючим внутрішнє протистояння громадян в Україні.
Причому режисери розігрували беспроиграшный сценарій, створений на засадах "циганського гіпнозу": "Ви яку кофтинку будете брати, чорну чи білу?".
У цьому випадку, як видно, абсолютно відсутня альтернатива "будете брати чи не будете брати". Питанням про визнання Росії агресором, а ДНР і ЛНР терористичними організаціями, органи місцевого самоврядування були спочатку поставлені саме в таку ситуацію вибору між чорною та білою кофтиною.
Питання про визнання іноземної держави агресором виходить далеко за межі компетенції і повноважень органів місцевого самоврядування та жодних правових наслідків (окрім можливого оскарження прокуратурою рішення як протиправного) розгляд міськими або обласними радами цього питання мати не могло. І це прекрасно повинні були розуміти ті, хто ініціював розгляд цього питання на локальному рівні.
Рішення ж про визнання ДНР і ЛНР терористичними організаціями ще більшою мірою знаходиться поза межами компетенції органів місцевого самоврядування. Особливо, якщо взяти до уваги ту обставину, що закон, який визначає процедуру визнання тієї чи іншої організації як терористичної, прийнятий лише в першому читанні і знаходиться на розгляді в парламенті.
Таке відчуття, що багатьом провінційним політикам не дає спокою слава київського мера Віталія Кличка, який одного разу з такою силою "приклався" до ікони, що стіни храму затремтіли. Але, якщо "глибоко віруючий" Віталій Кличко струсонув стіни православного собору ненавмисно, через необережність, у випадку з "провінційними політиками" є вагомі підстави припускати, що Україну вони стрясають свідомо.
Підозрювати окремих "патріотично налаштованих особистостей" в умислах дають підстави та події в Запоріжжі, де "активістам" "раптом" різко захотілося знести пам'ятник Леніну, який спокійно пережив попередній ленинопад, а тут несподівано почало муляти очі жителів міста.
Люди, які ініціюють згадані вище події, не могли не розуміти, що ніякого практичного значення для вирішення існуючих проблем українського суспільства і держави ні визнання Росії агресором якою-небудь селищною радою, ні визнання ДНР і ЛНР терористичними організаціями, ні знищення пам'ятника Леніну в Запоріжжі, мати не може і не буде. Все це, в кращому випадку, могло стати лише символічним і пропагандистським трюком в стилі пізнього СРСР, коли трудящі "підтримували рішення партії і уряду різко засуджуючи імперіалістичну політику окремих держав".
Вкладіть ці події в зовнішньополітичну і внутрішньодержавну канву: наступ бойовиків на Дебальцеве та Вуглегірськ; мінські переговори; відверті спроби дискредитувати військове і політичне керівництво країни; агресивна інформаційна кампанія, спрямована на зрив мобілізації, - і будуть всі підстави підозрювати, що все це етапи реалізації того самого задуму.
На жаль, в Україні багато хто до цих пір не може і не хоче зрозуміти, що в умовах війни найсправедливіші вчинки, найрозімніші слова, служіння гуманним ідеалам і навіть щирі патріотичні устремління можуть грати на руку ворогові і, будучи привабливими за формою, виявляться вкрай шкідливими за змістом. Розуміння цієї простої істини і зіставлення своїх слів і вчинків з нею є однією з найважливіших умов для перемоги.