як Фастів об'єднав дві держави в одну Україну

Сьогодні в Україні відзначають День соборності. 22 січня 1919 року на Софійській площі у Києві оголосили про об'єднання двох держав УНР і ЗУНР в одну. Хоч союз і прожив недовго, і через півроку після окупації Польщі ЗУНР анексували три сусідні держави, подія стала символом прагнення українців до об'єднання своїх земель. Офіційно відзначати цю дату почали тільки через 80 років. Хоча вперше масово річницю об'єднання українці відсвяткували 21 січня 1990 ще до оголошення незалежності країни. Тоді акцію "Живий ланцюг" провели від західних областей до Києва. Але перипетії, пов'язані зі святом, продовжилися у 2011 році. Екс-президент України Віктор Янукович перейменував його, назвавши "День Соборності та Свободи України". І тільки через три роки президент Петро Порошенко повернув колишню назву.

Оголошення про возз'єднання УНР і ЗУНР могло б і не відбутися без підписання договору про об'єднання, яке відбулося на відстані 70 кілометрів від столиці. Про це зараз нагадує музей-вагон у райцентрі Київської області Фастові. Про те, чому саме у цьому місті був підписаний акт, і що думають про соборність його мешканці - у матеріалі РБК-Україна.

Вагон історії

Залізнична станція "Фастів" розташована у годині їзди на поїзді на південний захід від Києва. У 2012 році у рамках підготовки до Євро-2012 старий історичний вокзал знесли, збудувавши меншу будівлю. Місцеві жителі називають його "будкою". Тепер вокзал значно віддалився від пам'ятки, яка має історичне значення - музею на колесах. Про те, що це музей, тисячам щоденних пасажирів нагадує плакат з написом: "Музей-вагон злуки УНР і ЗУНР".

Він був відкритий у 2002 році у пам'ять про події 1 грудня 1918 року - підписання попереднього договору між Українською Народною Республікою та Західно-Українською Народною Республікою про намір об'єднати українські держави в одне з автономним статусом ЗУНР. Саме цей документ ліг в основу акту про об'єднання, проголошеного 22 січня 1919 року у Києві на Софійській площі. Саме у цей день в Україні відзначають День Соборності.

Невідомо, чи у цьому вагоні на фастівському вокзалі насправді підписувався документ. Але цей вагон був побудований у ті часи, і належить до тієї ж серії рухомого складу, який тоді їздив по залізниці у цьому регіоні. Хоча вагон пофарбований і виглядає майже як новий, розбите скло видає вплив часу.

До входу до музею спішно підходить чоловік. Це - його директор Едуард Мондзелевський. Паралельно він керує музеєм Кирила Стеценка у селі Веприк під Фастовом. Тому про екскурсії у вагоні з ним потрібно домовлятися заздалегідь.

Всередині вагону все облаштовано досить сучасно - про це свідчить і покриття підлоги, килимові доріжки, і стіни ДВП. На них розвішані фотографії, карти, а газетні вирізки приклеєні скотчем до стендів. Тільки зайшовши у вагон, помічаєш, що вікна зсередини заґратовані.

Вагон тематично поділений на три умовні частини. В одній представлена інформація про історію Фастова до 1917 року, у іншій - про виникнення УНР і ЗУНР, а третя - меморіальна кімната, у якій і відбувалося підписання договору делегаціями двох держав. Більшість експонатів музею - автентичні, але крісло, стіл і карта країни часів останнього гетьмана України Павла Скоропадського - копії. Над картою - християнська ікона.

- Тут місце невдале - алюмінієвий стрижень. І ми його просто заставили, - ніяковіючи, пояснює директор наявність образу.

Едуард Мондзелевський, не знімаючи верхнього одягу, розповідає про історичні події України 1918-19 років. З інтонацією екскурсовода, але без натяку на втому від неодноразово раніше виголошеного тексту, пояснює: підписання акту об'єднання відбулося саме у Фастові невипадково. Мовляв, у той час протягом місяця місто було міні-столицею. У ньому перебував уряд Директорії УНР з Володимиром Винниченком та Семеном Петлюрою на чолі, а на вокзалі була ставка штабу військ УНР. До Фастова УНРівці перебралися з Білої Церкви. Там напередодні розгорілося повстання проти гетьмана Скоропадського. 14 листопада 1918 року він видав грамоту, згідно з якою хотів будувати майбутнє України у складі Росії.

- Фастів - це вузловий залізничний центр, а Біла Церква - одношляховий пропускний, - стверджує Мондзелевський. - Тому з Фастова значно краще було здійснювати комунікацію, інформативну розсилку та й взагалі перебувати уряду відновленої УНР, вирішуючи як фронтові, так і державні справи.

Мондзелевський переходить до зали, де підписувався акт об'єднання 1 грудня 1918, бере указку і водить нею по карті України часів Скоропадського. На ній - кордони, визнані більшовицькою Росією, Білоруською народною республікою, державами Четверного Союзу (Німецька імперія, Австро-Угорська імперія, Болгарське царство і Османська імперія) і європейськими державами.

- Цікавий момент. Дивимося - Білгород (нині місто у Російській Федерації, - ред.), Тирасполь, Дубосари (нині обидва міста у невизнаній Придністровській республіці, - ред.), Брест, Пінськ, Гомель (нині міста у Білорусі, - ред.). Це все були території української держави на той час, - пояснює він, час від часу посміхаючись. - До цієї держави приєднується Західна народна республіка, до якої фактично входили Галичина, Буковина і Закарпаття. Не в кожному з цих регіонів ЗУНР змогла встановити свою владу. Але на Галичині - у 50 з 52 повітів - вдалося захопити владу збройним шляхом.

Фото: директор вагону-музею у Фастові Едуард Мондзелевський розповідає, що за часів Скоропадського кордони України були ширше сучасних

На цій карті Крим - у складі тодішньої України. Але, як каже директор музею, на момент підписання акта півострів вже був непідконтрольний. У роки Першої світової війни і революції влада у Криму стрімко змінювалася.

На столі лежить велика книга, у якій відвідувачі музею залишають побажання та відгуки. Перший запис датований ще 2015 роком, а останній - 15 січня цього року. В основному музей відвідували мешканці заходу, центру і півночі країни. Найбільше подивитися на "Петлюрівський" вагон приїжджали зі столиці.

- За минулий рік групових екскурсій від 25 до 30 чоловік прийняв не менше 70. Індивідуальні - по 2-5 людини у групі - таких людей теж близько тисячі, - хвалиться директор.

Втім, відвідувачів могло бути і більше, якби статус музею був державним, каже Мондзелевський. Незважаючи на численні звернення, вагон на колесах існує завдяки громадській ініціативі.

- Все говоримо. Але не можемо нормально вирішити (це питання, - ред.). Часто доводиться з залізницею воювати за електрику. Відключають повністю. Ось дивіться, що виходить.

Для наочності директор показує одну з фотографій, приклеєну скотчем до стенду. Через перебої з електрикою і відсутність опалення за перепадів температури він відклеюється. У цьому ж залі показує старовинні купюри. "Проживши" століття, вони не витримали впливу вогкості і покрилися цвіллю.

День у календарі

Роман зустрічає мене на фастівському вокзалі. Він і його товариш Олег 15 місяців прослужили розвідниками у Новоград-Волинській 30-й окремій механізованій бригаді. Обом на вигляд близько 40 років. На фронт вони пішли добровольцями. Разом починали з "учбовки", демобілізувавшись, разом повернулися минулої осені з війни.

- Він зараз у військкоматі. Вирішує справи, - пояснює Роман відсутність побратима.

Після повернення до мирного життя Роман і Олег займаються волонтерством разом з місцевою асоціацією учасників АТО. Багато питань - наприклад, потреби військових з АТО - проходять саме через військкомат. З ним асоціація співпрацює.

Біля міського будинку культури, розфарбованого у кольори українського прапора, книжковий магазин. В одному великому залі канцелярське приладдя продаються разом з іграшками, у ньому небагатий вибір дитячих книг, класики і окремі видання сучасної української та зарубіжної літератури. З книг про історію міста у продажу тільки одна - "Фастовщина: без права на забуття" про Голодомор. Про події майже столітньої давності, які відбувалися на залізничному вокзалі, ніяких згадок.

- У нас взагалі такої літератури немає, - розчаровано відповідає продавщиця.

Саме біля будинку культури нас з Романом забирає на машині Олег.

- Чув? - ледь рушивши з місця звернувся він до Романа. - Завтра будемо "Білий дім" брати". Хочуть лікарню перенести до Василькова.

"Білим домом" зазвичай у райцентрах називають будівлю місцевої адміністрації. Після уточнення Олег пояснює, що "брати" - означає мітингувати. За чутками, у міськраді планувалося голосування за закриття місцевої лікарні та перенесення її до Василькова, який майже у 40 кілометрах від Фастова. І це вже після того, як до того ж Василькова перенесли адміністративні центри поліції і "газконтори".

- Як можна у місті з населенням 45 тис. чоловік, де працює п'ять супермаркетів, закривати лікарню? - обурюється він. - Гаразд, я можу на машині поїхати, а як пенсіонери?

Олег везе нас практично до самого центру, до одного з кафе, розташованого навпроти Соборній площі. Зараз у центрі постаменту, на якому ще до 30 січня 2014 стояв пам'ятник Леніну, встановлений прапор України. Біля нього - фотографії загиблих бійців АТО - уродженців Фастова. Позаду площі у глибині двору - "Білий дім". До постаменту з фотографіями загиблих підібратися майже неможливо через щільний шар снігу. Комунальники розчистили тільки доріжки на площі.

Фото: "Білий дім" Фастова

З вулиці кафе малопомітне. На ньому навіть немає вивіски з назвою. Але біля нього і всередині відвідувачів вистачає. Судячи з того, що Олег і Роман з усіма вітаються, схоже, контингент тут практично один і той самий.

- Ось прийшла перша хвиля (мобілізації, - ред.), друга - інші ще воювали і шосту набрали. Ось, у всіх, які повернулися, одне питання було: "Ти що...?", - каже Олег про реакцію знайомих на його добровільне бажання піти до АТО. При цьому він не вимовляє під запис нецензурне слово, яким закінчували питання побратими. - У мене була відповідь одна: "Коли у вас пройшов строк звільнення, була заміна?".

- Була. А от тим, кому тепер потрібно звільнятися, заміни немає. Якщо перша, друга, третя хвиля були суто добровольцями, то вже потім добровольці скінчилися. Їх теж треба було на когось міняти.

Розповідають про службу або деталі окремих операцій чоловіки неохоче. Сказали лише, що вони виконували бойові завдання під Артемівськом, Константинівкою і Волновахою. Їм доводилося перебувати як на "нулі", так і на "мінусі" окупованої території, спостерігали за пересуванням техніки противника, допомагали "просувати" блок-пости, виявляли коректувальників і захоплювали у полон бойовиків. Доводилося іноді жити у полі по три доби. Іноді Роман, ніби стратег, розставляє на столі чашку і блюдце з-під кави, демонструючи, яким чином вони діяли у тих чи інших операціях. Найважчим він називає перше завдання.

- Бо воно - перше. Крім того, є побоювання, - пояснює він і без зайвих деталей розкриває суть "ініціації". - Нам потрібен був "язик", тобто, взяти "сепара", і ми виїжджали до буферної зони. Житлова зона, висотні будинки колом... Можна очікувати небезпеку звідки завгодно. Плюс - мирне населення...

- Він беззбройний, але чи він мирний, чи ні (зрозуміти важко, - ред.), - вклинюється у пояснення і доповнює товариша Олег.

Після цього Роман закінчує:

- Приїжджаєш і стоїш між висотними будинками. Їздили ми тоді одним БТРом. За п'ять хвилин це все зробили, все, що треба взяли, і виїхали звідти.

- Коригувальника взяли? - уточнюю.

- Так, - без подробиць відповідає він.

І Олег, і Роман сходяться на думці, що якби був наказ, можна було б відвоювати непідконтрольну частину Донбасу. Але під час служби вони не так хотіли відвоювати території, як не пустити ворога далі вглиб України.

- Мета у тому, щоб вони сюди не прийшли. Ось у чому суть, - каже Олег, вважаючи це завдання більш пріоритетним у даний час. При цьому Роман уточнює: не можна забувати про підконтрольні території.

Час від часу до кафе заходять нові відвідувачі, які вітаються з усіма. Чоловік у камуфляжних штанях підходить до нашого столика і за руку вітається зі всіма сидячими. У нього ампутовані пальці, від чого стає не по собі.

- Ставлення до Дня соборності змінилося. Тому що немає зараз поки соборності. Я не можу сказати, що це для мене свято, - опустивши очі, сумно каже Роман.

Пізніше він уточнює, що до війни у нього було кардинально протилежне ставлення.

- Я їздив всюди. Я міг бути де завгодно, це мені подобається. Я розумів, що я у себе вдома - що до Криму приїду, що на схід. Строкову службу я відслужив у Донецьку, потім у Кіровську. Мені подобався Донецьк - дуже гарне місто, нічим не гірше за Київ. Так само як і у Львові добре. Скрізь добре, але якщо воно наше.

При цьому чоловік зізнається: навіть після повернення під контроль всього Донбасу на ці території поїде не одразу.

- Навіть після війни, пройде ще років 10, поки там можна буде десь ходити. Там залишилося багато "сюрпризів". Найбільше - це міни, всяка гидота, яку ще треба довго збирати і утилізувати. До Криму - ще можливо. Хоча спочатку буде стрьомно їхати. Ми не знаємо, хто там залишиться.

На відміну від Романа Олег вважає 22 січня звичайним днем у календарі як зараз, так і раніше. Але чому не відбулося зміни у ставленні до свята, навіть незважаючи на досвід війни, пояснити не може.

Незважаючи на те, що обидва все життя прожили у Фастові, вони жодного разу не були у музеї підписання акту злуки ЗУНР і УНР на вокзалі. Як виявилося, вони також і не пам'ятають, на честь якої історичної події встановлено вагон на колесах.

- Я пам'ятаю, що там щось підписували, але що конкретно - ні, - зізнається, трохи ніяковіючи, Олег.