В зоні бойових дій на Донбасі Збройні сили України (ЗСУ) дуже нагадують партизанську армію не 1941-го, але вже 1943-го року. Налагоджене регулярне постачання армії волонтерами, відсутність "казармщини і казенщини" у взаєминах між військовослужбовцями, методи ведення бойових дій, іноді з творчим підходом до наказів командування, висока самоорганізація і самодисципліна, мотивація і моральний дух - те, на чому українські військові успішно стримують переважаючого супротивника.
Ірина Гасанова, для РБК-Україна,
фото автора
В зоні бойових дій на Донбасі Збройні сили України (ЗСУ) дуже нагадують партизанську армію не 1941-го, але вже 1943-го року. Налагоджене регулярне постачання армії волонтерами, відсутність "казармщини і казенщини" у взаєминах між військовослужбовцями, методи ведення бойових дій, іноді з творчим підходом до наказів командування, висока самоорганізація і самодисципліна, мотивація і моральний дух - те, на чому українські військові успішно стримують переважаючого супротивника.
Талант воювати
На дворі - звичайна для степів Донбасу зима, нижче мінус 20-ти. Ми розмовляємо в бліндажі. Тепло, топить буржуйка.
Командир артилерійської батареї, випускник Львівської академії ім. Сагайдачного. Йому трохи більше 20-ти, він родом із Виноградова Закарпатської області. "Держава сказала: треба. Тільки треба щось і воїну дати. Найприкріше, що в країні начебто як війна (сподіваюся, це вже не викликає сумнівів), а країні начебто як і наплювати, що тут воюють її громадяни", - говорить він.
І додає: "Особисто мене ніяк не стосується, чи є в мене Донбас, Крим. Мені чудово жилося в сонячному Закарпатті, я навіть не знав про такі міста, як Горлівка, Артемівськ, Слов'янськ".
Снаряд вибухнув у порожньому селі
У продуктовому магазині та аптеці полиці порожні, як у більшості
населених пунктів на лінії розмежування сил ЗСУ і бойовиків
Розмову перериває зайшов у землянку солдатів. Але з вигляду його і солдатом не назвеш - типовий селянин. Одягнений у цивільне: що народ зібрав.
Рядовий зі шкільної зошитом в руках, в якій розрахунки артилерійських позицій і передбачувані цілі, уважно слухає командира і робить позначки. Командир терпляче роз'яснює: "Два покладеш туди, сюди - два і так....". Оптичні прилади на передовій для українських артилеристів - все ще рідкість.
"У мене знаряддя ще на один день. Відстріляно вже дві двісті", - розповідає молодий офіцер. Гармата розрахована на п'ять тисяч снарядів.
Тим не менш, українська артилерія призводить противника в замішання. За внутрішньою інформацією, в той день дві українські артбатареи знищили батареї двох російських полків, один з яких вважається елітним.
Наш співрозмовник з Закарпаття каже, що був двієчником, але читав трактати Сунь-Цзи "Мистецтво війни" та інших китайських стратегів. І не розумієш, коли вони жартують, а коли говорять серйозно. Про висококласному молодому артилериста вже знає вся бригада.
"Місяць тому по Донбасу їздив бронепоїзд. Де сепары його взяли - вже не знаю, але він дуже напружував. Гатили з нього по всьому, що рухається навколо і по населених пунктах, - розповідає боєць. Киянин, йому близько 30-ти, був на Майдані, АТО пішов добровольцем. - Ми вирахували, де стоїть цей бронепоїзд, і розрахували удари так, щоб підірвати колію спереду і ззаду. Бронепоїзд цілий, але вже нікуди не їздить".
Командир, хоч і брав участь весь час у прийомі гостей-волонетров, встигав перевіряти боєздатність знарядь і роздавав вказівки. "Ті снаряди, що сьогодні чекали, привезуть завтра", - звертається він до бійця, пристраивавшемуся для колективної фотографії. Ми всі разом фотографуємося. На жорстокому морозі об'єктив покривається інеєм.
На прощання артилеристи запропонували мені вистрілити з пістолета Макарова. Хотіли подарувати на пам'ять кулю. Проте старшина відібрав: за таку при виїзді із зони АТО на блокпосту в Ізюмі можуть заарештувати. На мій аргумент, що мені командир дозволив, старшина відповів: "Це він в артилерії старший, а за життя мене слухатися треба". Він як раз в отці командиру годиться.
Від прямого влучання не сховатися
Шосте грудня - День ЗСУ. Ще не було семи ранку, як українські військові почали приймати вітання від противника. Тільки до кінця наступної доби інтенсивність обстрілу в цьому районі спала, хоча напруженість зберігалася до дев'ятого грудня.
Після ночівлі у бетонній колишньому корівнику, де розташувалася рембаза військової техніки, ми пішли в земляний бліндаж. З метр заввишки розрахований на двох, але нас там розмістилося шестеро. В стінках грунту суцільно породи і камені. Копати цю землю вручну - пекельна праця.
Волонтер Світлана з Тернополя, бачачи як одного чоловіка середніх років, трохи трусить, дістала з сумки пляшку домашнього вина і запропонувала випити за українських воїнів.
Волонтери привезли допомогу
В укриття пішли далеко не всі. Більшість залишилися нагорі, серед них і волонтер Ігор з містечка Берщадь Вінницької області. Він залишився сортувати ящики з допомогою. П'ятий місяць Ігор возить допомогу військовим під Дебальцеве. Реалії війни і миру для нього однаково близькі. "Як-то розвідників підвозив, так вони навіть деякі шляхи не знали", - розповідає він.
"Після того, як я побував у полі під обстрілом, тут не ховаюся. Сюди рідко залітає", - каже військовослужбовець Ігор з Черкаської області. Після чого сухо додає: "Надійне укриття, де можна захиститися від артобстрілів, тільки у комбрига. Все інше при прямому попаданні не врятує. Перевірено".
За день до приїзду волонтерів бригада прощалася зі своїм товаришем по службі. Старший лейтенант, 27 років, із Закарпаття. Бійці розповідають, що він три дні не спав, і коли почався обстріл, сонний не встиг добігти до укриття. "Відірвало ногу, артерії розірвані, помер швидко", - розповідає польовий фельдшер. Старший брат загиблого теж військовий, капітан, тут же на Донбасі.
Там, де перетинаються війна і мир
Для того, хто вперше потрапляє в зону АТО, найбільша небезпека - в незвіданому. Що, куди, звідки летить і де розірветься - не зрозумієш, значить, не можеш оцінити небезпеку і не знаєш, що робити. Коли обстрілюють з мінометів, міни розриваються на місці падіння. "Гради" шарудять десь високого в повітрі і, розриваючись вже в землі, розлітаються гострими осколками сантиметрів п'ятдесят. "Гради" були б найбільшою неприємністю, якби не "Урагани". Снаряди від "Ураганів" розриваються в небі, і ніколи не знаєш, куди полетить смертоносне залізо. Тут вислів "усі ми під Богом ходимо" набуває дуже конкретний зміст.
Техніка хороша, тільки дуже довго стояла, тому і ламається
Траса Ростов-на-Дону - Артемівськ. Блокпост українських військових. У цей святковий день шурхіт невидимих "Градів", гуркіт розривів снарядів - безперервно. Погойдування даху мікроавтобуса "Рено" насторожує. Кидаю спроби записати свіжу інформацію, йду до військових. Ті жартують: "Що страшно в машині, так вийшла на передову постояти?" Попереду, метрах в 20-ти, в полі зі снігу визирає українська артилерія. Через поле в 800 метрах в посадках - вже сепаратисти.
Через блокпост проїжджають приміські автобуси з місцевими жителями, приватні автомобілі, курсують вантажні машини. З територій, підконтрольних сепаратистам, виїжджають чисті свіжопофарбовані помаранчеві Volvo, Daf, навантажені вугіллям, металлозаготовками. Через півгодини повертаються назад, вже порожні.
"Вугілля везуть з Антрациту, - відповідає мені боєць на блокпосту. - У Артемівськ, може, і на Краматорськ. У декларації у них написано, 80 гривень за тонну перевезення".
З територій, підконтрольних сепаратистам, виїжджають вантажівки з вугіллям,
металлозаготовками. Через півгодини повертаються назад вже порожні
Розмовляємо за святковим столом під навісом. На столі страви, привезені Ігорем. Пляшка горілки. На вулиці мінус 22. Гріємося. "Мені досить", - говорить артилерист, прикриваючи чарку. Ніхто не заперечує. Пияцтва тут немає з тієї простої причини, що це небезпечно для життя.
"У нас зараз два фронти - один на Донбасі, другий у Києві. Від вас залежить обстановка на другому. Ми не можемо залишити цей фронт, щоб допомогти вам там", - каже командир гармашів.
Він - кадровий військовий, дві вищі освіти, друга - юридична. Це справжня людина війни. Йому всього 30, але виглядає він не молодше 43-45. Брав участь в активній фазі АТО, виходив із двох котлів, був поранений, контужений. Ховав бойових товаришів.
"Чуєш, поршень застряг, - коментує командир постріли, - Зброя у нас непогана, просто воно довго стояло, від цього клинить і техніка ламається".
Саме молоде знаряддя, яке мені називали, було 1982 року виробництва, а так більше - 60-70-х років. Командир між розмовами з гостями підкликає підлеглого Вітю. За пострілам, розгадує задум противника і пояснює, як знешкодити його знаряддя.
"Прицільні потрапляння в нашу сторону, як правило, трапляються після того, як проїдуть генерали або спостерігачі ОБСЄ - ті ще миротворці", - кажуть військові. Розповідають історії, коли, як і хто проїжджав, після чого їх обстрілювали.
Вже йде третій час, як ми застрягли на цьому блокпосту. Волонтерам необхідно в руки передати розвідникам серйозну посилку: прилади (гроші збирали всім селом), маскхалати, медпрепарати. Але на блокпосту ніяк не погоджуються пропустити. У тому населеному пункті, куди нам треба, вже тиждень йдуть бої. У Світлани там двоюрідний брат. Не долікував поранення в спину, повернувся на передову. Зараз зрозумів, що потрібен відпочинок від цієї війни. Але тепер його не випускають.
"Розвідка доповіла, туди поїхало шість "Градів", - показуючи на засніжену дорогу, каже командир блокпоста. Не можу і все". Залишили весь вантаж машині, яка везла туди боєприпаси.
Через поле у 800 метрах в посадках вже сепаратисти
Мир і війна тут перемішалися в сюрреалістичну трагедію. Обходячи блокпост, по узбіччю, не поспішаючи, наче під гіпнозом, як раз в той бік, куди нас не пропускають, пройшла жінка. Звичайна така, в пальтечко синтепоновом, в'язаного бєлової шапочці. Питаю: "Що там? Навіщо вона туди пішла?". Там розташований населений пункт, який вже майже місяць бомблять час від часу. Будівлі зруйновані, жителів не залишилося. "Всяке може бути, - відповідають мені. - Може бути, "змальовує" наші позиції для сепаров, за гроші". Відносини українських військових з місцевим населенням дуже неоднозначні: настороженість, вимушене співробітництво, підозрілість і боязка надія на захист.
Ці теж наші люди
Перед тим, як відправитися на позиції до військових, ми заїхали провідати пораненого офіцера в місті Светолодарск. Його вивели з бою за той населений пункт, куди нас так і не пропустили.
Звичайна міська лікарня, де разом з населенням лікуються поранені військові. Місцеві не балакучі, тільки просять військових, аби ті не йшли.
"У трьох метрах від мене впала міна. Весь бронежилет попереду в уламках, але я втік з автоматом і один залетів під плече", - розповідає поранений.
Хірург груди розрізав, але вийняти осколок так і не зміг. Тепер боєць збирається в свій рідний Житомир, де земляки знайдуть хорошого хірурга.
"За чотири дні до бою приїхали ОБСЄ. Зупинилися з краю села і запустили сім машин мирних, щоб вивезли речі. Назад виїхали тільки чотири, а решта були з сепарами. І як почався бій, крили вони нас капітально і прицільно. Майже цілий день без зупинки", - розповідає офіцер.
Співвідношення сил було один до трьох не на користь українських військових. "Я лаявся з командуванням. Дайте команду - і я зараз заберу ще одну вулицю, тому що звідти мене насипають. Туалет за будинком біля тієї вулиці, так в туалет страшно сходити! Так ні, нам потрібна частина села", - описував він. На момент нашої розмови там вже шостий день йшли бої.
Прес-центр АТО вперше згадав цей населений пункт тільки через два дні.
Заїжджаємо до місцевого жителя, щоб забрати планшет для українського військового, який попросив перепрошити. У продуктовому магазині та в аптеці полиці порожні, як і в більшості населених пунктів на лінії розмежування сил ЗСУ та бойовиків.
Останній пункт розвантаження - артилерійська батарея у полі. До них, крім Ігоря, ніхто не заїжджає. Першим ділом бійці розбирають одяг і взуття. Міноборони так і не забезпечило службовців в АТО зимової одягом.
Командир, приймаючи ящики з продуктами, задоволений: "Місцевим треба продуктів дати. Зараз Сашу наберу, щоб завтра заїхав".
Саша - місцевий фермер, живе з сім'єю. У його селищі залишилися сім'ї з дітьми. А ось в іншому селі з протилежного боку поля - тільки люди похилого віку, тим безпечніше ходити за їжею до військових на рембази.
"Спочатку придивлялися. Зараз регулярно підгодовуємо. Їм же тут і купити ніде і не за що. Вони натомість не здають наші позиції. Буває, що показують позиції сепаров", - каже командир.
"Впевнений?", - недовірливо перепитує Ігор.
"Впевнений", - однозначно відповідає командир. І пояснює: "Давно вже не воюють місцеві сепаратисти. Це ж хто були - наркомани, злочинці. Хоча за обстрілу, схоже, що стріляють по нас не російські військові. Ті били б точніше. Скоріше, вони інструктують".
В першу чергу бійці розбирають одяг та взуття
Розквартирувалися в полі на позиціях
На одному блокпосту мені запропонували поговорити з жителем Лисичанська, який несе службу разом з українськими військовими. "У нас є місцевий-"сепарастист". Нехай він вам сам скаже, чому він тут". Слово "сепаратист" вимовляють без негативного відтінку. Так жартівливо говорять про все місцевому.
Мужичок років до 50, до українським військовим прийшов сам, "тому що Україна - єдина і неподільна". Каже, в його місті все мирно, там українська влада. Лисичанський НПЗ стоїть, і скляний завод теж.
Один з командирів блокпоста, родом з Тернополя, попросив наступного разу привезти нові поліетиленові кульки. "Потрібно багато. Ми будемо в них подаруночки розкладати і на Миколая проїжджаючим дітям роздавати".
"Вони, може, і свята такого тут не знають?" - кажу я.
"Ну так ми їм розкажемо", - посміхається він.