Протягом останніх двох тижнів реформа вищої освіти вийшла у топові медійні теми. Приводом стало скасування наказу Міносвіти, яким встановлювались обов'язкові для усіх бакалаврських програм дисципліни: українська мова, історія України, історія української культури, іноземна мова, філософія, безпека життєдіяльності (БЖД), охорона праці та інші. З таким кроком одразу ж не погодились викладачі цих дисциплін так званої загальної підготовки. В мережі з'явилося одразу кілька відкритих звернень до найвищих посадовців з проханням вплинути на міністра освіти і науки.
Єгор Стадний,
виконавчий директор Центру дослідження суспільства,
спеціально для РБК-Україна
Протягом останніх двох тижнів реформа вищої освіти вийшла у топові медійні теми. Приводом стало скасування наказу Міносвіти, яким встановлювались обов'язкові для усіх бакалаврських програм дисципліни: українська мова, історія України, історія української культури, іноземна мова, філософія, безпека життєдіяльності (БЖД), охорона праці та інші. З таким кроком одразу ж не погодились викладачі цих дисциплін так званої загальної підготовки. В мережі з'явилося одразу кілька відкритих звернень до найвищих посадовців з проханням вплинути на міністра освіти і науки.
Однак це не сваволя Міносвіти, до якої ми так звикли у минулі роки. Річ у тім, що згідно нового зкону "Про вищу освіту" МОН більше не може вказувати вишам, які дисципліни мусять бути у програмах. За новими правилами стандарти, які встановлює міністерство, визначають лише кінцеві знання та навики, якими повинен володіти випускник. Як саме університети будуть досягати цих кінцевих результатів, мусять вирішити викладачі та кафедри. Таким чином, ми стали в один ряд з країнами ЄС та Північної Америки, де діє саме такий принцип академічної автономії.
Якщо коротко, то прогресивний світ давно дійшов висновку, що ті, хто навчає, краще за будь-які міністерства знають, як це робити. Відбувається поділ відповідальності та виникають умови для чесної конкуренції. Тобто академічна автономія - це не просто красиві слова, це механізм для підвищення якості вищої освіти. Звісно ж, він ефективний лише у поєднанні з моніторингом цієї якості, який теж передбачає новий закон.
Національне агентство з забезпечення якості вищої освіти - незалежний орган, який покликаний встановити певні індикатори та вимірювати їх. Одним з таких індикаторів стане відкритість та прозорість - він насправді базовий. Тобто університети вільні наповнювати свої програми на власний розсуд з метою досягнення заданих результатів та за умови дотримання відкритості та прозорості.
Наприклад, абітурієнти не повинні обирати кота в мішку, тому на сайтах університетів треба дати чіткі описи програм. Студенти повинні розуміти, як їх оцінюють, та мати доступ до опису курсів. Врешті-решт, дисертації перед захистом мусять бути опубліковані на сайтах вишів. Це теж лише механізми та інструменти, і їх існує значно більше.
В результаті абітурієнт буде краще обізнаний та робитиме більш виважений вибір. І студент, і викладач будуть усвідомлювати чіткі правила роботи під час курсу, а по його закінченню обоє знатимуть, від чого відштовхуватись, - це основа основ боротьби з хабарями на сесіях та скачаними з інтернету рефератами та курсовими. Адже культура нульової толерантності до плагіату береться не від красивих слів, а від наявності чітких механізмів для неминучих санкцій.
Чому ж все це викликало такий протест серед викладачів вищезгаданих дисциплін? По-перше, багато хто просто не розуміє мети академічної автономії. По-друге, серед тих, хто насправді дуже добре її розуміє, існує страх відповідальності. Тепер не можна буде на кожен закид прикриватись міністерством, яке щось там накинуло чи вказало.
Віднині стає зрозуміло, що відповідальність лежить саме на викладачеві, який веде цей курс, саме на вченій раді, яка затвердила відповідну програму, саме на ректорові, який відповідальний за прозорість та відкритість. А відповідальність, у свою чергу, з часом стане дуже міцно пов'язана з фінансуванням. Результати моніторингу якості освіти будуть підставою як для державного, так і для приватного фінансування університетів.
Проте підписанти листів мають інші пояснення. Перша теза - школа не дає потрібних загальних знань, тому їх потрібно надолужити в університеті. Але якщо протягом 7 років дитина не засвоїла історію України, чи її врятує семестровий курс в університеті? Або якщо хтось не вивчив англійську, подекуди з першого класу, то чи зможе її опанувати за дуже подібною до шкільної методою протягом одного чи двох років в університеті? Це риторичні питання.
Насправді є два засадничих принципи, які, хочемо чи ні, але доведеться прийняти, особливо якщо ми дійсно прагнемо підвищення якості освіти. По-перше, проблеми шкільної програми потрібно вирішувати в школі. Допоки університет буде "реанімацією" після 11 класів, ні шкільну освіту, ні університети ми реформувати не зможемо.
По-друге, університетські дисципліни повинні давати вищий рівень знань. Наприклад, якщо після школи учні вміють грамотно писати та розмовляти англійською, то в університеті вони повинні мати змогу опанувати різні стилі англійської на письмі та в усній мові, в тому числі добре володіти саме тією англійською, яка потрібна для їхнього фаху.
Друга теза критиків рішення МОН - принцип університетської автономії не спрацює, бо автономію отримав лише ректор, який свавільно буде вирішувати, які курси залишати, а які ні. Основні побоювання тут скеровані до технічних ВНЗ, мовляв, тамтешнє керівництво засинає та прокидається з думкою про те, як би скоротити гуманітарні кафедри та заощадити кошти.
Заради справедливості скажемо, що державне фінансування вищої освіти найближчим часом дійсно не зростатиме. І справді, в Україні є не так багато університетів, де діють механізми демократії, широкого обговорення та колективного прийняття рішення. Найчастіше керівництво вишів будує вертикаль з формальних та неформальних зв'язків, яка забезпечує багатолітнє перебування на посаді. Однак ми забуваємо один момент - страх відповідальності поширюється і на керівництво університетів, якому дуже не до вподоби дві речі: зменшення фінансування та конфліктні ситуації в межах університету чи факультету.
Парадоксальним чином конфлікт, який, без сумніву, вже назрів у деяких ВНЗ, особливо технічних, є результатом не лише антагонізму "гуманітарних" та "технічних" кафедр, але й багаторічної політики самих ректорів, яка щонайменше не сприяла відкритому діалогу в університетах. Повертаючись до страху відповідальності, який підсилюється новими засадами виборів керівника ВНЗ (тепер виборців контролювати дуже непросто), ректори, швидше за все, самоусунуться від прийняття будь-яких остаточних рішень. Зрештою, за законом затвердження програм належить до повноважень вчених рад, тому ректорські "репресії" проти гуманітаріїв як мінімум номінально неможливі.
Водночас в тих самих кількох десятках технічних та економічних ВНЗ гуманітарії на вченій раді представлені в меншості. Тому резонно боятись не ректорського свавілля, а його наслідків - через брак діалогу технарі можуть відмовити гуманітаріям та не включити їхні курси як обов'язкові до своїх програм. Найменшою мірою така доля буде стосуватись мовних кафедр, проте в зоні ризику опиняються історики, філософи та суспільники. Але є одне але!
В цій ситуації, як і у випадку з автономією, більшість не помічає важливу деталь - визначення кінцевих результатів навчання залишається серед повноважень Міносвіти, яке визначатиме їх у стандартах, про які я писав на початку. Окрім цього, на нас чекає розробка справжньої Національної рамки кваліфікацій, саме в цьому документі можна передбачити ті загальні компетентності, які повинні мати випускники усіх спеціальностей. А ВНЗ самостійно визначатимуть, як саме виконати ці вимоги через викладання конкретних курсів.
Натомість постає глибше питання. Яку мету загального гуманітарного блоку ми ставимо? І чи завжди він лише гуманітарний? У західних університетах підходи бувають дуже різними. Деякі університети чи окремі програми передбачають для студентів обов'язкові курси, жорстко регламентуючи, які саме непрофільні дисципліни студент буде слухати. Інші визначають обсяг часу, який студент має витратити на такі предмети, а вже самі студенти обирають предмети з певного широкого переліку. Хтось ставить це на перші роки навчання, а хтось на другий-третій курси. Але будь-яка конфігурація переслідує конкретну мету, яку окреслив університет.
Наприклад, в американському Єлі усі студенти на першому році навчання мусять прослухати певну кількість годин у шести секціях. Гуманітарні науки, де студенти знайомляться з давніми та сучасними цивілізаціями, які дають студентам знання про інші культури та дозволяють критично поглянути на свою власну. Наука - чим власне є наука, як відрізнити наукове від псевдонауки, справжні відкриття від фальсифікації? Суспільні науки - дослідження сучасних суспільств в різних аспектах, знайомство з передбачуваними результатами та аномаліями. Іноземна мова - це не сухе оволодіння мовою, а розуміння її будови, оволодіння нею справді як засобом для доступу до оригінальних текстів. Математичні здібності (Quantitative Reasoning) - покликані забезпечити базові вміння застосовувати математику, логіку, статистику, щоб вміти правильно аргументувати. Письмо - студентам треба записатись на один з численних курсів департаменту англійської мови, на яких пропонують опанувати різні стилі письма.
То ж яка мета усього цього? Бакалаврські програми в Єльському університеті збудовані за таким принципом: протягом першого року ви опановуєте універсальні для усіх галузей знання та навики, знайомитесь з різними спеціальностями, дізнаєтесь про їхню специфіку і лише після цього обираєте власну спеціальність, яка буде записана у вас в дипломі. Пояснення дуже просте - за допомогою такого підходу вибір студента свого майбутнього фаху стає більш зваженим, ніж якби він визначався одразу перед першим курсом.
Якою ж є мета обов'язкового гуманітарного блоку в українських університетах? І чому він лише гуманітарний? Це питання веде нас до результатів навчання, саме до тієї структури побудови програм, яку пропонує Закон "Про вищу освіту". Відповіді на ці питання зараз повинні шукати у кожному українському університеті на кожній кафедрі, а не лише на гуманітарних. Однак щось мені підказує, що визначними при наповненні курсів у більшості випадків стануть зовсім не питання про завдання, яке ставить перед собою університет.
Тим, хто все ж готовий скористатись академічною автономією, тим гуманітаріям, які готові запропонувати якісно відмінні від шкільної програми курси, потрібно у першу чергу об'єднуватись та скеровувати свої зусилля на дві цілі. По-перше, знайти діалог з іншими кафедрами, поглянути на їхні ідеї, плани, майбутні програми та пояснити, запропонувати свої дисципліни. Не виходить з викладачами інших кафедр - потрібно йти безпосередньо до студентів та пропонувати дисципліни на вибір. По-друге, обов'язково досягнути запуску другої складової, без якої автономія -- як зброя без набоїв. Мова йде про механізми забезпечення якості вищої освіти, що згадувались вище.
Реформи в освіті тривають дуже довго, довше за зміни в багатьох інших сферах, це зумовлено кількома аспектами, зокрема, циклічністю процесів. Тому потрібно набратись терпіння, результати не будуть швидкими. Справжня боротьба за академічну автономію лише розпочинається. Ми маємо усвідомити, що це фундамент для реформи вищої освіти, на якому має постати споруда чесної конкуренції та змагання за кращу якість українських університетів. Якщо зараз поступитись, відповідальним та винним у всьому так і залишиться зручний цап-відбувайло у вигляді Міносвіти, а український диплом і далі буде знецінюватись.