До чого призведе запропонована Кабміном процедура засвідчення інформації з Інтернету
Запропонована Кабміном процедура запозичена з законодавства Росії
Кабінет Міністрів України, в контексті захисту авторських прав, запропонував нову для нашої держави процедуру збору та завірення нотаріусами даних, розміщених у мережі Інтернет. Спробуємо розібратися, що ж криється в тому ящику Пандори, що готується відкрити уряд.
Раніше неодноразово виявлялися ініціативи дати нотаріусам повноваження завіряти інформацію, розміщену онлайн. Найсвіжіша така спроба має форму вже розглянутого мною законопроекту №3353 від 23.10.2015. Відповідна норма "пакетно" пробралася в текст, який до нотаріату відношення мати не повинен.
З одного боку, заявлена користь від норми є - "тверді" нотаріальні докази нехтування авторських прав. Але норма ж не обмежується доказом порушення лише авторських прав - мова йде про збір будь-яких доказів в Інтернеті. А це селевий потік різноманітних правовідносин, які тільки готуються вистрибнути з замкненої скриньки: публічні оферти, рекламні пропозиції, модельні договори, цифрові торги, реєстри, рахунки до оплати, банківські виписки, дифамація, недобросовісна конкуренція, та й банальний мережевий тролінг.
Зараз правовідносини в мережі Інтернет як би маються на увазі, але не забезпечуються. Вони вважаються дійсними тільки з моменту вчинення дій, спрямованих на їх виконання. Усталеного підходу до доказу юридичного факту до таких дій зараз не існує.
Запропонована Кабміном процедура не оригінальна, а, як і більшість невдалих ідей, запозичена з законодавства Росії. Там, незважаючи на те, що ному була імплементована давно, вона застосовується рідко, зважаючи на її недосконалості у двох основних аспектах: правовому та технічному.
Правовий аспект полягає в самій суті цифрової інформації - вона аморфна і постійно змінюється. Написане чорнилом на папері - вінець намірів автора. Цифрова інформація активно формується, оновлюється, вдосконалюється, компілюється з багатьох джерел. Неможливо впевнено заявити, що побачене в мережі відповідає суб'єктивній стороні власників і користувачів веб-сайту. Може, це помилка? Чи висновок з хибних постулатів?
Також часто інформація в Інтернеті не має дати публікації. Неможливо перевірити її своєчасність, що ускладнює оцінку її нотаріального "знімка" як дійсного і актуального діяння.
Технічний же аспект ще складніший. Переважна більшість нотаріусів взагалі не уявляє, що дзижчить в комп'ютері, і навіщо мережеві пристрої блимають лампочками. Чи зможуть вони дати гарантію того, що інформація, яку вони завіряють, дійсно отримана від запитуваного сайту? Адже її легко підробити: заразити комп'ютер вірусом, підмінити запис DNS, зламати сайт, що завіряється, і так далі. Міріади технічних посередників, як то провайдерів, хостерів і комунікаційних центрів, також можу спотворити передану інформацію.
Та й сам власник вебсайту цілком може підганяти свій сайт під завдання, в залежності від IP-адреси користувача, його програмного забезпечення, розміру екрана комп'ютера, часу на годиннику, дня тижня, і побажання мізинця своєї лівої ноги. Навіть у побуті очевидно, що більшість мережевих сервісів адаптуються під конкретного користувача - пошукові системи, соціальні мережі новинні служби, рекламні агенти знають про користувача більше, ніж він сам.
Чи буде в цих складнощах розбиратися нотаріус? Чи вистачає в нього технічних знань і навичок? Чи він розуміє суть інформації, яка завіряється?
У разі якщо за нотаріальними діями прийшов старий чоловік, нотаріус може влаштувати йому бліц-опитування, щоб визначити, чи не дементний він. Як він перевірить, чи не "дементний" комп'ютер? Як суд буде керуватися такими "дементними" доказами?!
Вище описана тільки верхівка айсберга проблем, які криються в проекті про нотаріальне засвідчення доказів у мережі Інтернет.
Підтверджувати факти в Інтернеті повинні спеціально кваліфіковані експерти та організації, які можуть перевірити справжність сайту, його однаковість при доступі з різних IP номерів, браузерів і операційних систем, розпізнати ознаки усвідомленості інформації та інші технічні аспекти. Ці особи вже існують - це телекомунікаційні фахівці, експерти інформаційної безпеки та антивірусні лабораторії. Нотаріуси повинні лише свідчити їх кваліфікацію, як вони вже підтверджують кваліфікацію перекладачів, завірюючи переклади документів з інших мов.
На мій погляд, якщо вже переносити онлайн-інформацію в поле правових фактів, то чітко спеціалізувати за правовою сферою: порушення авторських прав - одна процедура, визначення факту вступу осіб в угоду - інша процедура, хуліганство - третя. Розділ Закону України "Про нотаріат" про забезпечення доказів у Інтернеті повинен бути саме розділом, а не однією куцою проблемною статтею.
