Олександр Бородиня: “В Україні масово фальсифікується інформація по взуттю”

РБК-Україна: Олександре Григоровиче, з кожним днем вірогідність підписання між Україною та ЄС угоди про ЗВТ набуває більш реальних обрисів. Чи здатні скажімо українські взуттьовики конкурувати зі взуттям з ЄС?
Олександр Бородиня: Згідно зі статистикою, у світі є два регіони, які є стабільними імпортерами товарів легкої промисловості, - Північна Америка та ЄС. У ЄС проживає понад півмільярда осіб при середньому споживанні 4-5 пар взуття на рік на душу населення. Це колосальний і дуже перспективний ринок для української легкої промисловості. Тим більше, що ми продаємо взуття та одягу на європейському ринку досить багато.
А після ЗВТ ми отримаємо доступ до високих європейських технологій. Адже ні в Україні, ні в Росії практично немає машинобудування для легпрому.
РБК-Україна: Скільки продукції легпрому ми продаємо в ЄС і хто у нас її бере?
Олександр Бородиня: На більш, ніж 1 млрд дол. на рік. Купують італійці, німці, французи. Продукція, що експортується - об'єктивно конкурентоспроможний товар.
За минулий рік з Україною тільки шкіряного взуття експортовано близько 2 млн пар. З них 969 тис. - на ринки СНД (в основному в Росію) і в 931 тис. - в ЄС. Ви прекрасно розумієте, що взуття в ЄС коштує дорожче.
РБК-Україна: Які країни і в якому обсязі імпортують вироблену українську взуття?
Олександр Бородиня: Можу сказати за 4 місяці поточного року: Білорусь - 41 тис. пар, Росія - 800 тис. пар, Європа - 930 тис. пар, з яких Італія - 350 тис. пар. Ще поляки - 260 тис. пар, румуни - 190 тис. пар, чехи-38 тис. пар, угорці - 24 тис. пар. Це взуття з натуральної шкіри. Ще експортується взуття з синтетики більше 2 млн пар в основному в ЄС і Росію.
РБК-Україна: В чому відмінність ринків ЄС та СНД?
Олександр Бородиня: Російський ринок дуже схожий на український, схожі пріоритети покупця. У нас акцент робиться на стиль. У ЄС основний акцент йде на комфорт, там взуття з високим каблуком - це рідкість. Хоча це деталі. Концептуальна відмінність у принципах ведення бізнесу.
Я просив представників ЄС організувати для українських взуттєвиків семінар з вивчення ринку взуття. Вивчити ринок, для того щоб сформувати портфель замовлень з метою більш ефективно конкурувати на ринку - логічно? Вони здивувалися: а навіщо вам це потрібно?! Це не ваша справа, а справа торговця. В ЄС працює нормальна ринкова схема, коли ринок вивчає торговець. Він визначає для себе, що саме і за якими цінами він буде продавати.
А справа виробника полягає тільки в тому, щоб зробити якісно і в термін. Тому в Європі існує цікавий перерозподіл грошових потоків. Різниця між ціною виробника і ціною на прилавку в магазині з ПДВ - це майже три, мінімум 2,5. Тобто, 250%. Якщо виріб у виробника коштує 50 дол., то в магазині воно коштуватиме 125-150 дол.
РБК-Україна: У такій системі виробник практично нічим не ризикує.
Олександр Бородиня: Абсолютно правильно. Так, він отримує невелику рентабельність - 10-20%, але це гарантовані його гроші. Для виробника це дуже важливо, адже що таке виробничий цикл? Конвеєр, який повинен рухатися постійно. Це складна система забезпечення, зміна моделей, тканини, шкіри, фурнітури, каблуків, колодок. А якщо збут буде кульгати - це катастрофа для виробництва.
Причому в коефіцієнт 2,5 закладені всі ризики торгівлі: непродане, уцінки, зарплати, кредити, оренда. Не продав ти продукцію - вона залишається у тебе в магазині, ти не повертаєш її на підприємство. А 20% стабільного прибутку виробничнику в Європі вистачає.
При цьому зазначу, що, незважаючи на всі складнощі, вітчизняний взуттєвий ринок вже перегнав одежний. Розмістити взуттєве замовлення складніше. Швейник вимагає тканину, гудзики, нитки і лекала по електронній пошті - і можна працювати. Взуттьовику ж потрібні колодки і комплектуючі під конкретну модель, різаки, інша оснастка.
Це змусило наших взуттєвиків більше працювати самим. Великі підприємства пройшли схему реструктуризації, банкрутства, відновлення, але потенціал, інтелект, бажання, робочі та обладнання залишилися. Відбулася трансформація галузі з її переходом у приватний сектор.
Наприклад, в Києві два рази в рік проходить велика оптова міжнародна взуттєва виставка, на якій мінімум дві третини підприємств - українські. На такій же одежній виставці «Експоплаза» (Київ) наших виробників - 30%.
РБК-Україна: Коли Ви говорите про експортну продукцію, мова йде про товар еліт-класу або товар для середньоєвропейського споживача?
Олександр Бородиня: І так, і так. У нас є, нехай і не дуже розкручені фірми, які продають досить дорогу продукцію. Врахуйте, що середній клас одягу і взуття в Європі для нас досить дорогий. Так, у рядовому італійському магазині ви навряд чи зможете купити взуття дешевше 70-80 дол. за пару, а в середньому - 100 дол.
РБК-Україна: Скільки всього за минулий рік в Україні вироблено взуття?
Олександр Бородиня: 24 млн пар, з якого 11 млн експортовані. Як за т.зв. давальницькими схемами, так і прямий експорт. Інше реалізовано в Україні.
При цьому зазначу, що в Україні щорічно продається не менше 30 млн пар взуття вітчизняного виробництва. Але багато хто з півтори тисячі підприємств працюють за спрощеною системою оподаткування, де немає детальної звітності з натуральними показниками. Тому частина не може бути врахована статистикою.
РБК-України: 24 млн - це яка частина від максимального обсягу ринку?
Олександр Бородиня: Дуже незначна. Ємність українського ринку взуття - близько 160-170 млн пар на рік, 3-4 пари щорічно на людину. При цьому основні доходи української взуттєвої промисловості йдуть від продажів в осінньо-зимовий період.
РБК-Україна: Літній період - зовсім без шансів?
Олександр Бородиня: Наш головний конкурент на ринку - Південно-Східна Азія (Китай, В'єтнам і т.д.). Не секрет, що китайське взуття практично повністю зайняло у нас нішу дешевого взуття.
Найдешевше - літнє ремешкове взуття. У його виробництві нам конкурувати з тим же Китаєм дуже складно. По-перше, там витрати на виробництво нижче наших витрат. По-друге, у Китаї більший доступ до різноманітної фурнітури - штучної шкіри, синтетики і т.д. А нашим виробникам це потрібно в основному закуповувати по імпорту.
Яка психологія споживача? Людина купила в'єтнамки за 30-40 грн. Вони порвалися за два тижні - він купив інші. Але якщо купуються туфлі за 500 грн або чоботи за 800 грн, то головна до них вимога, щоб вони відслужили мінімум один сезон. А краще два-три сезони. І в даному випадку покупець вибирає українську продукцію.
РБК-Україна: В яких регіонах зосереджені основні центри виробництва вітчизняного взуття?
Олександр Бородиня: Харків, Київ, Бровари (Київська обл.), Дніпропетровськ, Хмельницький та Львів. Є також підприємства в Одесі та Луцьку про інших областях.
РБК-Україна: У них є поділ за спеціалізацією?
Олександр Бородиня: Харків традиційно виготовляв масове взуття: чоловіче - середньої і нижче середньої цінової категорії, а також трохи жіночогої. Хоча зараз в Харкові є кілька фірм, які виробляють класне, дороге взуття. Крім того Харків - це велика кількість дрібних підприємств.
Дніпропетровськ і Львів спеціалізуються на жіночому взутті середнього класу.
Львів - більш стильне взуття. Дніпропетровськ - простіше, але так теж є різні фірми.
Бровари - це в основному чоловіче взуття. Хмельницький виробляє трохи шкіряного взуття, але, в основному, масове недороге взуття з синтетики.
РБК-Україна: Наскільки затратне взуттєве підприємство?
Олександр Бородиня: Взуттєве виробництво капіталомістке і залежить від оснащеності. Одна тільки машина для прибивання каблука коштує 25-30 тис. дол. Затяжна машина - 100 і більше тис. дол.
РБК-Україна: Скільки така машинка може за зміну прибити каблуків?
Олександр Бородиня: 300-400 пар. Вручну прибити жіночий каблук, щоб він не зламався через два-три кроки, неможливо. Тому підприємства, як правило, не економлять на технології, обладнання і якості. Так, швейна взуттєва машина коштує 1 тис. євро, а їх потрібно десятка півтора-два на одну невелику фабрику.
Робочий на взуттєвій фабриці - це профі, його складно на біржі праці знайти за оголошенням. Швея шиє заготовку - подивіться на черевики, там жодної прямої строчки. Все повинно бути вивірено від краю на 1,5 мм, красиво і чітко.
В одязі простіше, строчки довгі і прямі. Промахнувся в одязі - розпоров, пройшов ще раз. А такі дірки у взутті - це брак.
РБК-Україна: І скільки повинен заробляти такий професіонал?
Олександр Бородиня: Кращі фахівці, наприклад модельєри - до 1 тис. дол. У середньому по галузі, звичайно ж, менше, але це вже залежить від можливості підприємства - заклав у ціну занадто високу зарплату - взуття дорожчає - не продаш.
РБК-Україна: А наскільки це менше в порівнянні з європейцями?
Олександр Бородиня: В Італії на взуттєвій фабриці зарплата працівника 800-1000 євро.
РБК-Україна: Що ж тоді заважає українському взуттю завоювати довіру хоча б внутрішнього споживача: відсутність протекціоністської підтримки держави, низька якість продукції, слабкість іміджу всієї взуття «Made in Ukraine»?
Олександр Бородиня: У нас півтори сотні стандартів якості, але, скажу по секрету, ніхто їх повністю не дотримується, тому що це нереально і не потрібно споживачеві. Коли я займався в Мінекономіки напрям роботи Держстандарту, переконався, що він не гарантує якість товару. У італійців, які перетворили взуття на символ успіху і процвітання, ніколи не було стандартів якості взуття.
РБК-Україна: Тобто, італійське взуття не відповідає українським стандартам?
Олександр Бородиня: Так. Жодна пара італійського взуття їм не відповідає. Адже в принципі якість, як кажуть італійці, категорія філософська - це проблема не держави, а відносин виробників до споживачів своєї продукції, вони повинні бути задоволені і наступного разу ще купити взуття цієї ж фірми. Ось вам і вся стандартизація в умовах ринку. Тут повинна бути виважена, а не заборонна протекціоністська політика, яка дозволила б трохи зрівняти економічну рентабельність.
РБК-Україна: Збільшити мито на імпорт? І на скільки?
Олександр Бородиня: З нинішніх 10% до 20-25%. Але тут є ще такий момент є. Торговець продає, скажімо, китайське взуття, куплене за демпінговою ціною, різниця на якій між оптом в Китаї і на «Сьомому кілометрі» (Одеський ринок) - 100%. А різниця «Сьомим кілометром» і київським магазином - ще 100%. Тобто 400%. Продаючи ж українське взуття, торговець заробить набагато менше. Відпускна ціна буде з коефіцієнтом 1,5-1,7, оскільки у нас дорожче виробництво. І торговець запрацює максимум 30-40%. Тому пріоритет віддається китайської продукції.
Тому протекціоністська політика повинна зрівняти рентабельність для торгівлі імпортної і вітчизняної взуттям. Це чесна конкуренція.
РБК-України: Так, але ще залишається імідж. Репутація українського взуття на відміну від італійського, німецького, французького, польського і навіть китайського дуже невисока.
Олександр Бородиня: Престиж - це торгова марка, якій довіряє покупець. В Італії 1 тис. взуттєвих фабрик, але їх ніхто не знає, крім двох-трьох. Але в Італії є спільний бренд - «Made in Italy», якщо це не підробка. Італійці погане взуття не виробляють.
В Україні багато фірм, які працюють за таким же принципом, і за свою репутацію переживають. Взуттьовик контролює те, що поставляє на ринок. Але, на жаль, далеко не всі.
Покупець може промахнутися, у нього немає орієнтира. Тому ми зараз ми готуємо програму, згідно якій на взутті та упаковці буде напис «Виробник з високо репутацією». Цей знак ми будемо давати тільки відібраних нами фірмам. Це не реклама, а підказка споживачеві.
Адже в Україну масово фальсифікується інформація по взуттю. Середня ціна пари китайського взуття, ввезеної в Україну - 109 млн пар із загальних 122 млн пар імпорту - складає 3,5 дол. за пару. Дуже смішна ціна. Якби це було так, то в магазині середня пара взуття коштувала б 70-80 грн.
Причому, з 109 млн пар лише 6 млн - з натуральної шкіри. А китайське взуття становить 70% всього ринку. Таким чином, не більше третини взуття на ринку України з натуральної шкіри. Коли ж ми проводили опитування, то 75% покупців вважають, що купують шкіряне взуття.
Влітку я побував на Троєщинському ринку (Київ), пройшовся по взуттєвих рядах. Питав: скільки коштує, чиє виробництво? Практично всі - Китай. Але продавці в переважній більшості випадків говорили: СП - українсько-російське, українсько-білоруське. Вони говорять покупцю те, що він хоче почути.
До речі, у мене гарні новини для вітчизняних споживачів. Прийнято регламент, згідно з яким взуття буде продаватися з піктограмами на підошві (вказано склад шкіри, і т.д). Але чомусь наш уряд приймав цей регламент з умовою його введення в силу через три роки, як би для підготовки. Ми будемо виступати, щоб впровадити цей регламент якомога швидше.
РБК-України: Незважаючи на таке нововведення, як конкурувати з Китаєм за такими обсягами і цінами?
Олександр Бородиня: Потрібно конкурувати. Конкуренція змушує думати і працювати. Але вона повинна бути приблизно рівною.
У Китая є колосальна перевага по всіх товарах на світовому ринку. Робочий день на взуттєвій фабриці в Китаї - 12-14 годин, вихідний, в кращому разі, один на місяць. Відпустки немає, пенсії немає. Якихось інших вимог номінально теж немає. Тому податків майже немає і витрати мінімальні. При тому, що зарплата там трошки зросла - до 150-200 дол.
Як конкурувати в таких умовах? Але, тим не менш, конкуруємо. В даний момент я якраз займаюся проблемою регулювання імпорту. Але це тема для окремої розмови.
Хоча сьогодні в світі виросли різко ціни на сировину - на шкіри, шкуру, хутро, хімію, бавовну, у півтора-два рази. Взуття та одяг здорово дорожчають. Дефіцит на шкури може призвести до того, що взуття з натуральної шкіри може скоро стати взуттям для небідних людей.
До речі, одна синтетична шкіра не може її замінити, хоча є і якісна. Але природних властивостей натуральної шкіри вона не дає.

Спілкувався Олексій Біловол