“Я відчув біду і прокинувся від горя і смути”: пам'яті Бориса Чичибабіна
Сергій Курбатов
15 грудня 2014 року виповнюється 20 років з дня смерті Бориса Олексійовича Чичибабіна - напевно, одного з найцікавіших філософських ліриків російської поезії другої половини ХХ століття, який народився, жив і помер в Україні. Як практично кожен філософ слова, Чичибабін дуже нерівний, суперечливий, відкритий і закритий для розуміння одночасно. Його «велика прямота» не просто схожа на кривизну, а часто цієї самої кривизни є, так само як і біографія, часом збігається, але, набагато частіше, що суперечить духу епохи, вірніше, його загальноприйнятою репрезентації та рецепції.
Кончусь, останусь жив ли,-
чем зарастет провал?
В Игоревом Путивле
выгорела трава.
Школьные коридоры -
тихие, не звенят...
Красные помидоры
кушайте без меня.
З цих рядків зазвичай починається вибудувана в хронологічному порядку добірка поета. 23-х річний Борис написав їх в 1946 році в катівнях Бутирській в'язниці. Причиною арешту, по всій видимості, стали вірші - з притаманною їм на ті часи крамольною і неприємної свободою слова, яка згодом стане візитною карткою поета. П'ять років, проведених Чичибабіним в Вятском виправно-трудовому таборі, одному з найбільших островів «Архіпелагу ГУЛАГ», стали ініціацією в радянську реальність - і її духовним подоланням. Влітку 1951 поет повертається до Харкова, де проживе все життя.
До гроба страсти не избуду.
В края чужие не поеду.
Я не был сроду и не буду,
каким пристало быть поэту.
Не в игрищах литературных,
не на пирах, не в дачных рощах -
мой дух возращивался в тюрьмах
этапных, следственных и прочих.
Він закінчує бухгалтерські курси, і в 1956-62 роках працює рахівником в таксомоторному парку. Але, чи то доля, прихильна до талантів в період хрущовської відлиги, чи то впливові літературні друзі Чичибабіна дали йому шанс офіційно «побути» поетом (правда, зовсім недовго). Після виходу в 1962 році збірки віршів у журналі «Новий світ» у нього з'являється можливість видати перші збірки віршів, і вже в 1963 році їх виходить відразу два - «Молодість» в Москві і «Мороз і сонце» у Харкові. У 1964 році Бориса Чичибабіна запрошують керувати літературною студією при будинку культури працівників зв'язку, а в 1965 році виходить його чергова збірка віршів «Гармонія». Цікаво, що саме під час цього періоду літературної праці написано вірш «Верблюд» - своєрідний автопортрет автора.
Из всех скотов мне по сердцу верблюд
Передохнет - и снова в путь, навьючась.
В его горбах угрюмая живучесть,
века неволи в них ее вольют.
Он тащит груз, а сам грустит по сини
он от любовной ярости вопит,
Его терпенье пестуют пустыни.
Я весь в него - от песен до копыт...
Мне, как ему, мой Бог не потакал.
Я тот же корм перетираю мудро,
и весь я есть моргающая морда,
да жаркий горб, да ноги ходока.
Але офіційний літературний період, на жаль, тривав недовго - в 1966 році Бориса Чичибабіна приймають до Спілки письменників СРСР, і ... усувають від керівництва студією. За свідченням сучасників, поет болісно сприймає цей момент, перебував у стані депресії.
Меня одолевает острое
и давящее чувство осени.
Живу на даче, как на острове.
и все друзья меня забросили.
Ни с кем не пью, не философствую,
забыл и знать, как сердце влюбчиво.
Долбаю землю пересохшую
да перечитываю Тютчева.
Після вийшов в 1968 році збірки «Пливе Аврора» настає майже двадцятиріччя період мовчання, хоча добірки віршів Чичибабіна поширюються в самвидаві і виходять за кордоном. Він як і раніше заробляє на життя бухгалтерським ремеслом.
Когда взыграют надо мной
весны трагические трубы,
мне вслед за ними поутру бы
и только при смерти домой.
Как страшно спать под мертвой кровлей,
а не под ласковой листвой
и жить не мудростью людской,
а счастья суетною ловлей.
Но держат шоры грошовые,
служебно-паспортный режим,
чтоб я остался недвижим
и все мы были неживы.
При цьому в поезії Чичибабіна посилюються трагічні, навіть суїцидальні ноти. Саме звідси, з похмурого і темного джерела він черпає свої глибокі й сильні образи. Тема смерті проходить червоною ниткою через усю творчість поета.
Сними с меня усталость, матерь Смерть.
Я не прошу награды за работу,
но ниспошли остуду и дремоту
на мое тело, длинное как жердь.
Я так устал. Мне стало все равно.
Ко мне всего на три часа из суток
приходит сон, томителен и чуток,
и в сон желанье смерти вселено.
Мне книгу зла читать невмоготу,
а книга блага вся перелисталась.
О матерь Смерть, сними с меня усталость,
покрой рядном худую наготу.
Неприкаяність творчої людини, протест проти нелюдської влади та її апологетів, бажання захистити свій крихкий внутрішній світ - на цих нотах промовляє Чичибабін свої слова, зовнішня і скороминуща мізантропія яких не спростовує, а, навпаки, підсилює справжнє і зворушливе людинолюбство.
И вижу зло, и слышу плач,
и убегаю, жалкий, прочь,
раз каждый каждому палач
и никому нельзя помочь.
Я жил когда-то и дышал,
но до рассвета не дошел.
Темно в душе от божьих жал,
хоть горсть легка, да крест тяжел.
Во сне вину мою несу
и - сам отступник и злодей -
безлистым деревом в лесу
жалею и боюсь людей.
У цьому вразливому самоті він відкритий не тільки іншим людям, але і цілим народам, які відчувають несправедливість, приниження, нехтування власних суверенних прав. Чичибабін щиро співчуває, тобто у всій екзистенціальної повноті переживає драму іншого - як свою власну біль.
Зима шуршит снежком по золотым аллейкам,
надежно хороня земную черноту,
и по тому снежку идет Шолом-Алейхем
с усмешечкой, в очках, с оскоминкой во рту.
В провидческой тоске, сорочьих сборищ мимо,
в последний раз идет по родине своей,-
а мне на той земле до мук необъяснимо,
откуда я пришел, зачем живу на ней.
Смущаясь и таясь, как будто я обманщик,
у холода и тьмы о солнышке молю,
и все мне снится сон, что я еврейский мальчик,
и в этом русском сне я прожил жизнь мою.
Не менш зворушливі слова у нього знаходяться для вірмен, кримських татар, литовців та інших народів. А ще Чичибабіна рятує від безвиході висока класика, відлуння якої знаходить в його творчості пронизливі відгомони. Серед цього літературного пантеону найбільш близьким для поета бачиться мені Микола Гоголь - відірваний від рідного краю поет і міфотворець, священне безумство якого закладає основи золотого століття російської літератури. «Подорож до Гоголя» видається мені однією з вершин поетичної творчості Бориса Чичибабіна - і в той же час, яскраво відображає їх духовна спорідненість.
А вдали от Полтавы, весельем забыт,
где ночные деревья угрюмы и шатки,
бедный-бедный андреевский Гоголь сидит
на собачьей площадке.
Я за душу его всей душой помолюсь
под прохладной листвой тополей и шелковиц
но зовет его вечно Великая Русь
от родимых околиц...
Опаленному болью, ему одному
не обидно ль, не холодно ль, не одиноко ль?
Я, как ласточку, сердце его подниму.
- Вы послушайте. Гоголь.
У любимой в ладонях из Ворсклы вода.
Улыбнитесь, попейте-ка самую малость.
Мы оттуда, где, ветрена и молода,
Ваша речь начиналась...
Он ни слова в ответ, ни жилец, ни мертвец.
Только тень наклонилась, горька и горбата,
словно с милой Диканьки повеял чабрец
и дошло до Арбата...
У роки перебудови на поета обрушилося запізніле офіційне визнання, Борис Чичибабін був відновлений у Спілці письменників, фірма «Мелодія» записує платівку віршів, а випущена в 1990 році за рахунок авторських засобів книга «Дзвін» була удостоєна Державної премії. Йде в минуле наддержава як би намагалася спокутувати свою провину перед великим і справжнім Поетом.
Я почуял беду и проснулся от горя и смуты,
и заплакал о тех, перед кем в неизвестном долгу,-
и не знаю, как быть, и как годы проходят минуты...
Ах, родные, родные, ну чем я вам всем помогу?
Хоть бы чуда занять у певучих и влюбчивых клавиш,
но не помнит уроков дурная моя голова,
а слова - мы ж не дети,- словами беды не убавишь,
больше тысячи лет, как не Бог нам диктует слова.
О как мучает мозг бытия неразумного скрежет,
как смертельно сосет пустота вседержавных высот.
Век растленен и зол. И ничто на земле не утешит.
Бог не дрогнет на зов. И ничто в небесах не спасет.
И меня обижали - безвинно, взахлеб, не однажды,
и в моем черепке всем скорбям чернота возжена,
но дано вместо счастья мученье таинственной жажды,
и прозренье берез, и склоненных небес тишина.
И спасибо животным, деревьям, цветам и колосьям,
и смиренному Баху, чтоб нам через терньи за ним,-
и прощенье врагам, не затем, чтобы сладко спалось им,
а чтоб стать хоть на миг нам свободней и легче самим.
Еще могут сто раз на позор и на ужас обречь нас,
но, чтоб крохотный светик в потемках сердец не потух,
нам дает свой венок - ничего не поделаешь - Вечность
и все дальше ведет - ничего не поделаешь - Дух.
