"Небесна Сотня" в політичному вимірі: між пафосом і патологією
.
"Лінгвістичний переворот", що відбувся у філософії в минулому столітті, зробив основним предметом пізнання мову, стверджуючи, що осмислити ми можемо лише те, що здатні висловити. По суті, незважаючи на новаторство підходів, представники цього напряму розмістили філософію між біблійними "На початку було Слово" і "сказане Слово є брехня". Наприклад, Мартін Хайдеггер, стверджував, що "Мова - це дім буття", а його колега Людвіг Вітгенштейн радив мовчати про те, що не може бути висловленим.
На жаль, в епоху Інтернету та соціальних мереж бажаючих висловитися набагато більше, ніж бажаючих помовчати і подумати. В результаті, в потоці висловлених слів тоне сенс, а на поверхні залишається тільки те, що, як стверджує народна мудрість, не тоне взагалі. Саме ця субстанція бовтається на поверхні і стає предметом суспільного осмислення, багато в чому визначаючи зміст суспільної свідомості, схильної до крайнощів і пафосу. Така ситуація є настільки ж закономірною, наскільки паталогічною. До речі, слова "пафос" і "патологія" є однокорінними і походять від грецького слова, що означає пристрасть, страждання, біль. Пафос і патологія завжди йдуть рука об руку.
Наприклад, у переддень річниці початку масового розстрілу учасників Революції Гідності в дуже гламурній атмосфері проходить презентація книги, присвяченої кривавим подіям Євромайдану, на яку не соромлячись і нічого не побоюючись приходять представники як минулого "злочинного режиму", так і нинішнього "революційного" - чинно розкланюються, тиснуть один одному руки, посміхаються, обіймаються... Непотоплювані.
І проблема не в тому, що журналіст намагається вислухати обидві сторони конфлікту і відшукати свою правду. Проблема в тому, що досі ніхто не спробував відшукати відповідь на запитання: чому за час Євромайдану не постраждав жоден з тих, хто знаходився на сцені? Снайперам було важко цілитися і тому ні одна куля не потрапила в лоб? А головне, чому "герої" дають інтерв'ю журналістам, замість того, щоб давати свідчення в прокуратурі?
Але задавати такі питання в пафосній атмосфері, наполненій звуком бокалів з шампанським і шлейфом ексклюзивної парфумерії, просто нікому.
А всього рік тому, як стверджував популярний жарт того часу, всі порядні люди пахли димом палаючих шин з Майдану, а офіціанти не боялися людей у камуфляжах та з битами, що ввалювалися в ресторани, тому що знали: швидше за все це успішні підприємці з гарною англійською або, на худий кінець, викладачі столичних вузів з кандидатським ступенем.
Рік тому нинішні гетьмани, що зіткнулися в боротьбі за владу і вплив, боягузливо топталися на сцені і наввипередки бігали на переговори в Адміністрацію Президента і Межигір'я. Але, головне, вони боялися нагнутися і підняти гетьманську булаву, яка випала з рук узурпатора. А замість цього вони пильно й ревно стежили за тим, щоб цю ж булаву не спробував підняти хтось інший з "соратників по революції".
Рік тому в загороджувальні загони "Беркута" на вул. Грушевського летіли пляшки із запальною сумішшю і здавалося, що навіть миша не проповзе через міліцейський кордон. Але цей "нездоланний" кордон легко долали "щури", що йдуть на шопінг в "Санахант".
Рік тому кияни несли на Майдан продукти і медикаменти. І ці ж кияни на дострокових виборах "за гречку" проголосували за Віктора Пилипишина.
Рік тому після побоїща в урядовому кварталі хтось поспішав додому до телевізора "співпереживати", а хтось-з дому на Майдан - боротися. Хтось, наклеївши пластир на лоб, втік зі сцени, а хтось всю ніч з дерев'яним щитом стримував натиск псів режиму. Хтось поспішив придбати "квиток на літак зі сріблястим крилом, що злітаючи лишає землі лиш тінь", а хтось не встиг сходити з коханою дівчиною в кіно, залишившись лежати на бруківці з простреленными кулею снайпера квитками в нагрудній кишені.
Через рік хтось став головою парламенту, депутатом, високопоставленим чиновником, міністром, а хтось - добровольцем, волонтером, Героєм, які не вмирають. Хтось - доларовим мультимільйонером, а хтось - пам'ятною п'ятигривневою монетою "Небесна Сотня".
Помиляються ті, хто стверджує, що Україна принципово змінилася після Революції Гідності. Ні, вона залишилася такою ж багатоликою і суперечливою. Висловлюючись мовою Тараса Шевченка "Україною козаків і свинопасів". Україною добровольців і Україною тих, хто ухиляється від мобілізації. Україною пафосних пройдисвітів, що патологічно прагнуть до влади, і Україною людей, що щиро бажають захистити свою землю, культуру, історію, мову, державу, врешті-решт, свою людську гідність і право бути українцями.
І останні роблять це мовчки, без пафосу, розуміючи, що викорінити все патології за один рік неможливо. Як неможливо висловити словами те, через що люди з дерев'яними щитами йдуть під кулі снайперів...
