Жан Беленюк: Мені пропонували паспорт Руанди - тільки я українець!

Цим текстом ми розпочинаємо серію інтерв'ю з нашими відомими спортсменами. До команди РБК-Україна приєднався один з найвідоміших спортивних журналістів - Слава Варда. Ми будемо намагатися розповісти не тільки про рекорди, метри і секунди, але і про те, про що багато хто здогадуються, але не багато хто вірить - що спортсмени теж люди, зі своїми інтересами, радощами і розчаруваннями.

Першим, з ким вдалося поговорити - українець Жан Беленюк, один з найбільш титулованих борців греко-римського стилю, срібний призер Олімпійських Ігор у Ріо де Жанейро. Після повернення з двотижневої подорожі по республіці Руанда, батьківщині свого батька, він, у ексклюзивній розмові з РБК-Україна розповів про свої пригоди у Африці.

- Жан, чого ти чекав від цієї подорожі?

- Ти знаєш, особливо нічого. Те, що Африка є бідним континентом я завжди знав і їхав туди, щоб познайомитися зі своїми родичами. Однак до цього уявляв собі цю поїздку інакше...Вже після закінчення кар'єри думав відшукати їх, якщо б мені було цікаво, звичайно, і вже з'їздити подивитися, що таке Африка, бо це єдиний континент, на якому я не був. Але доля склалася так, що після Олімпійських Ігор родичі самі знайшли мене і запросили їх відвідати. Я погодився. У Африці сприймав все, як даність - подивився, у яких умовах живуть люди, чим вони харчуються, культуру, ментальність, наскільки вони відрізняються від нас. У мене батько звідти, але насправді я зовсім інша людина. Я виріс тут, у цих реаліях і для мене руандійці були, по суті, чужими людьми. Хоч у мене там дядьки, тітки, племінниці, сестра і брат, тим не менш, це зовсім інші люди. У них інші закони і зовсім інше життя. І, звичайно, я під кінець своєї двотижневої подорожі вже почав сумувати за Україною і вже хотів повертатися.

- Що ж там такого "іншого"?

- От, припустимо, у них в принципі такого немає, щоб була тепла вода підведена до будинку. У них користуються бойлерами. Але дуже мало хто може собі це дозволити. Там кіловат електроенергії коштує, у перерахунку на гривні, сім з копійками, і навіть не кожна, за мірками Африки, заможна родина, може собі це дозволити.

- А зарплата?

- Зарплата людини без освіти - близько 50-100 доларів. Ті, хто з освітою, кому вдалося зайняти своє місце під сонцем, у них зарплати можуть сягати й тисячі доларів. Але дуже дорого жити. Ось я сходив до супермаркету - купив мюслі, сир, масло і хліб - і заплатив 20 доларів. Тому ті, хто заробляють небагато, вони не ходять навіть до магазину. Дуже великий контраст між бідними і багатими. Ті, хто безмірно багатий - взагалі, як інопланетяни. Тих, хто більш-менш на плаву, відсоток невеликий, хоча у нашому розумінні ці люди теж досить небагаті. Ну і є взагалі андеграунд - без світла, без нічого взагалі... Ну це вже або нетрі на околицях міста або села.

- Руанду називають "Африканською Швейцарією". Там практично немає корупції і багато жителів виправдовують досить авторитарний стиль правління президента країни тим, що це, мовляв, тільки на благо людям...

- Ну...Що стосується "Швейцарії"...Так називають її тому, що дуже горбиста територія ("Земля тисячі пагорбів", - ред.), і я тільки цю можу навести аналогію. Тому що все інше... Хоча країна розвивається і ті, хто приїжджав два роки тому до столиці, вже не впізнають її. Дуже багато будується нових будівель. Тільки ось незрозуміло для кого... Тому що вони напівпорожні, а то й на 20% заповнені. Це житло коштує дуже дорого. Щодо президента там теж різні думки. Однак, дійсно, це одна з найбезпечніших африканських країн і за відсутності корупції вона у лідерах на континенті. Але все одно, те, що я там побачив деякі моменти, зізнаюся, мене трохи шокували... Знаю, що у нас у селах, у глибинці, живуть не дуже добре, але там, на околиці Кігалі (столиця Руанди, - ред.), де я був, у цих нетрях - це таке "дно"... Просто не вистачає слів. І кількість людей, які там живуть, у процентному співвідношенні щодо всіх жителів Руанди, вона божевільна. Дуже багато людей живуть у таких умовах, і вважають їх нормальним. І уявіть, у країні живе 12 мільйонів осіб, хоча її територія не набагато більша за Київську область.

- Там наче держава регулює народжуваність?

- У плані дітонародження вони все ж працюють на кількість, а не на якість. Але ті, хто з освітою, ті розуміють, що якщо у тебе 10 дітей, тобі набагато важче їм хоч щось дати, ніж коли у тебе один-двоє. Вони це розуміють і намагаються, як би це сказати коректно, оберігатися, щоб мати можливість максимально вкласти у дітей час, гроші і увагу - дати їм путівку у життя. Тому що, наприклад, у сільських дітей, шанси "вирватися" - практично нульові. Я не уявляю, як ця людина, з народження бачачи все навколо, не знаю, що повинно бути у ній...Це повинен бути настільки самородок, щоб він зрозумів, що є інше життя і потрібно до чогось прагнути. Адже навколо люди, які особливо ні до чого не прагнуть...Вони живуть як є. І все. Це має бути щасливий збіг обставин для того, щоб його хтось побачив. Як у фільмі, коли дівчинку з Африки жінка забрала до Америки і та стала однією з топ-моделей. Ну це такі красиві казкові історії і відсоток їх мінімальний і сподіватися на це не варто. А зрозуміти, як можна самостійно вплинути у цих умовах на свою долю - дуже складно.

- І дорослішають вони зовсім рано...

- Так. Ось я приїхав і дивлюся на цих хлопців, які там бігають, малеча, ось як їм вирватися? Вони до 20 років часто виглядають як 40-річні люди. Наприклад, у мого дядька дві домробітниці - одній було 18 років, іншій - 24. Про це я дізнався напередодні від'їзду, хоча за зовнішніми характеристиками був впевнений, що їм під 40. А виявилося, що вони зовсім молоденькі дівчатка і у них все життя попереду. Вони заробляють гроші, бо не вчаться. Потім вони поїдуть назад до села, народять купу дітей і будуть там жити. І так по колу. Цих дітей, якщо пощастить, забере якийсь "пан", відвезе до міста, вони попрацюють на нього декілька років, зароблять якихось 300 доларів, на які нічого не зможуть купити, і все. Натомість ті люди, які беруть їх на роботу, зобов'язані цих дітей годувати. Це теж важливо, адже у них з харчуванням є проблеми. Культура харчування абсолютно не розвинена. Я бачив, чим вони годують своїх дітей. Вибачте, але здорові діти при цьому ніяк не можуть вирости...

- У той же час, наприклад, про екологію вони дбають. Наприклад, целофан заборонений...

- Чиста країна, якщо рівнятися на іншу Африку, всі пакети там паперові. У мене валіза була обмотана целофановою плівкою, її сказали зняти і викинути. Але на цьому все закінчується. Адже екологія екологією, а коли у людини просто немає грошей, щоб прогодувати дитину, тому що ціни космос...

- І що їдять такі діти?

- Важко сказати, що. Але я бачив дітей з округленими животами, і явними ознаками рахітизму, і вони всі худі.

- А сім'я твоїх родичів, як вони живуть?

- У мене дядя, за мірками Африки, досить непогано живе: у нього машина, у дружини машина, водій, дві домробітниці...Просто для розуміння, все це разом, у сумі, на місяць обходиться їм максимум у 100 доларів. Тому це зовсім не "космос", там кожен другий має прислугу. При цьому діти...Я не знаю, як це називається...Вони щось там їм калатають у чашці...Як каша. Тільки вона така рідка і з хлібом. Ось діти їдять це. Я бачив декілька разів, у них там, припустимо, вечеря у дітей...Вони зі склянки п'ють цю рідину кашоподібну і заїдають хлібом. І це ще заможна родина...А що їдять діти, у яких можливості скромніші...?

- Навіть боюся уявити...

- У них є коренеплід - Маніок, вони перетирають його, роблять такі кульки, які потім ковтають, запиваючи водою. Ті розбухають у шлунку і створюють відчуття ситості. Вітамінів і всього іншого - нуль, але ти не хочеш їсти.

- Про освіту у таких реаліях думати дуже непросто...

- Мій дядько, наприклад, вчився у Голландії. Раніше були програми, за якими люди мали можливість (як мій батько, який навчався у Радянському Союзі) отримати освіту. Вони вчилися, поверталися і працювали на благо своєї країни. Зараз, як я розумію, такого практично немає. І вчитися у тому ж університеті Кігалі, коштує близько 1 тис. доларів на рік. Таке можуть собі дозволити лише заможні родини.

- У Руанди немає олімпійських медалей. Адже ти єдина людина, яка має цю медаль, і яка має відношення до цієї країни. Там розвинений спорт?

- Зі спортом там все дуже складно. Дійсно, за всю історію Руанди на Олімпіаді вона не завоювала жодної медалі. В країні немає особливо ніяких тренувальних баз. Все це роблять як правило, волонтери, які приїхали з розвинених країн. Вони збирають якісь громади, їх організовують. Наприклад, є чоловік, який займався колись карате. І він показує африканцям якісь основи того, що таке карате. Умови тренувань, звичайно, на дуже низькому рівні.

Ось я приїхав, і вони почали розповідати, що ми будемо розвивати тут греко-римську боротьбу...Я, звичайно, побажав їм успіхів...Проте це непідйомний тягар. Потрібні серйозні кадри, умови і час. У них дуже розмите уявлення про єдиноборства. Коли я кажу, що займаюся греко-римською боротьбою, деякі запитували: "А що це за гра?". Якщо ще футбол, легку атлетику, вони знають, то з рештою складно...

- Ти зустрічався з президентом олімпійського комітету...

- Так. Вони були раді, адже, виходить, побічно причетні до моєї медалі. Ми поспілкувалися, мені подарували форму - сьогодні навіть на пробіжці у ній був.

- Твою медаль вони там "своєю" не вважають?

- У них взагалі ставлення до спорту дуже посереднє. Тому що зовсім інші завдання превалюють. Вони повинні думати, щоб діти були нагодовані. Ось я поспілкувався з людиною, яка говорила мені про запуск греко-римської боротьби, він там якесь єдиноборство вже викладає. Він каже: "Ти розумієш, я не можу давати їм навантаження, тому що не знаю, скільки вони разів на день харчуються". Деякі харчуються взагалі один раз і у них завдання - зберегти енергію, а не виплеснути її. І якщо вони будуть її витрачати ще на щось, то просто не зможуть, наприклад, до школи дійти. Одним словом, у них зовсім інші пріоритети.

- До речі, про школу - ти ж там відвідував навчальні заклади?

- Так. І не однин. Наприклад, семінарії, де вчився мій батько. Так вийшло, що мій дядько тепер директор цієї семінарії. Він мені все це показав. Діти там живуть і навчаються, проводять більшу частину свого юнацького життя. У них школи, особливо сільські, віддалені від міста, знаходяться під патронатом церкви. Діти там навчаються, вранці, вдень і ввечері - молитва. Так вони і виховуються.

- І випускаються вони священнослужителями?

- Деякі. Ті, хто досягає успіху. Потім їх можуть відправити за кордон, до Європи, навчатися більш поглиблено. Ось один з моїх дядьків, який директор семінарії, він навчався у Італії, у Римі. Зараз він priest - священик. Ну і паралельно - директор навчального закладу.

- Серед твоїх фото в Instagram побачив нашого хлопця, який збирається створювати сім'ю у Руанді...

- Так. І наскільки я зрозумів з розповідей цього хлопця, він там працює, у Руанді і Конго, дуже великою популярністю користуються білі люди. Тобто, якщо хлопець білий - дівчата розуміють, що це ідеальний варіант, треба вийти за нього заміж...Тому що білі люди мають гроші. Вони бачать у ньому "гаманець". Ну і в принципі, для них це екзотика - білий чоловік. Це як мене тут вважають екзотикою, так само для них там білі. Хоча їх там багато, я постійно зустрічав когось - бельгійці, голландці... Часто їх бачив.

- Тебе твій дядько звозив до батька, який трагічно загинув під час геноциду у Руанді...

- Так. Це кладовище знаходиться недалеко від Кігалі. Ми з'їздили на могилу, я подивився (Зітхає...) От і познайомилися таким чином. Через 16 років після загибелі. Ми як раз побували на могилі практично у день його смерті. Він загинув 9 березня. А ми були 10.

- Страшний "стоденний геноцид" на початку 90-х у Руанді...Тоді загинуло, за різними оцінками, до мільйона людей. Що тобі розповідали про ту трагедію сьогодні? Як живуть люди з відлунням цієї війни?

- Там дуже складна ситуація...Дуже заплутана...І причини, навіть після більш, ніж 20 років - вони незрозумілі. Дуже багато питань. Набагато більше, ніж відповідей на це все. Можна було весь цей жах зупинити. Але це не те, що не зупиняли - сприяли всьому цьому люди, які повинні були займатися дотриманням миру на цих територіях. Тільки з якихось причин у них не було такої команди...Зараз, через час, у них немає поділу на тутсі і хуту (етнічні групи, між якими і відбувався жорстокий кровопролитний конфлікт у Руанді, - ред.). Хоча поділ внесли бельгійці, колонізувавши цю територію. Вони почали там "міряти носи" і так вийшло, що тутсі мали завжди набагато більш вигідні позиції, ну і на цьому тлі почалися проблеми...

- У Кігалі є великий меморіал пам'яті жертв геноциду...

- У них взагалі багато меморіалів...У Кігалі це все виглядає ось так: (Показує фото). Там світлини, там речі загиблих людей, кістки, черепи...На свій подив я не знайшов там жодного мачете (холодна зброя, якою рубали голови, - ред.), там просто були гвинтівки...Людей тоді вбивали всіляко - топили у озерах...Багато жорстокості було...

- Ти привіз подарунки родичам і навіть місцеві дітлахи у твоєму Instagram привітали всіх підписників словами "Слава Україні!".

- Так, ось такий культурний обмін між країнами (посміхається). Коли наші люди кричать, я не дуже це люблю, оскільки більше довіряю справам, а не словами. Коли ж бачиш подібне у виконанні африканців - це дуже позитивно і життєствердно. А ще - вони мені подарували три своїх національних вбрання. Я ж привіз їм наші вишиванки. Щоб залишилася у нас якась пам'ять про ці дні - частинка культури...

- До речі про культуру...

- Один раз, збираючись на зустріч, я хотів одягнути шорти. Було дуже жарко. А дядько мені каже: "Ні, краще одягни штани". Я все одно наполіг на шортах, ну дуже було жарко. Він наче змирився. Потім я не зміг знайти шкарпетки і одягнув кросівки на босу ногу. На що мій дядько почав категорично заперечувати, кажучи, що це неприйнятно, адже у нашому суспільстві буде дівчина, до речі, майбутня дружина того українського хлопця, про фото якого ти згадував. І хоч зустріч була абсолютно неформальною, довелося прислухатися і все ж надіти шкарпетки. У нас таку ситуацію уявити складно - всі як хочуть, так і ходять. А у них - ось так.

- Ти був у їхніх знаменитих національних парках?

- Так. В одному. Бо у тому, де горили, там вхід для іноземців коштує 700 доларів. Для руандійців - 40. Тільки заради цього можна робити руандійський паспорт, щоб сходити на горил подивитися (посміхається). Мені, до речі, пропонували там його зробити (сміється).

- І що?

- Ну що...Я їм сказав, що я українець. Просто за їх законодавством я маю право на руандійський паспорт, а за українським - на подвійне громадянство права не маю (посміхається).

- Якщо так дорого коштує квиток до національного парку, мабуть є попит?

- Так. Дуже багато заможних туристів, адже це одне з двох місць у світі, де їх можна побачити у реальному житті. Це вимираючий вид і їх заборонено утримувати у неволі.

- Був на їх знаменитому озері Ківу?

- Був. Каталися. Дуже красиві пейзажі, природа...до Речі, був на джерелі...Там же дуже багато вулканів, особливо біля Конго...І там було таке джерело - прямо з-під землі тече гаряча вода - окріп...ну градусів 80 точно є. Я таке перший раз бачив і дуже сильно здивувався. Від лави всередині вода нагрівається і вгору йде окріп.

- Ти назнімав дуже багато відео, яке будеш публікувати на своєму youtube-каналі. Про що будуть ці історії?

- Про поїздку у другий національний парк, який простіше, про життя людей, про пейзажі, про красиві місця, у яких я побував. Треба просто все змонтувати, підібрати музику, щоб людям було приємно дивитися. Тільки треба час знайти, адже, крім цього, у мене ще купа інших справ...

- Що з сувенірів привіз додому?

- Маски привіз. Я просто набрав стільки речей, навіть три статуетки залишив там. Сподіваюся, мені їх довезуть. Перевага по багажу у мене була у 10 кілограмів. Я там проривався, кажу, хлопці, я несу культуру Африки до України! Ви повинні мене пропустити! І виходить, що я понабирав там статуеток, посуд з чорного дерева. А чорне дерево, воно ж важке і тоне у воді, я сам перевіряв, у тазику топив (сміється). З іншого - що замовляли: різні браслетики, підвіски, кава. Все одно багато не міг призвести - місця не вистачило. Але, слава Богу, добрався. Маскам мама відразу знайшла застосування - вона дуже любить прикрашати і декорувати. Так що все вже на своїх місцях.

- Що найзначуще ти для себе залишив у пам'яті про подорожі?

- Знаєш, деякі кажуть, що перевага тих місць у кліматі...Там одна і та сама погода увесь рік - 25-30 градусів. Я ж, навпаки, люблю зміну погодних умов і не уявляю себе в умовах постійного літа. Що у них, можливо, краще - це дороги. Але тут два варіанти. Або дорога є і вона хороша, без проблем їздять машини з низьким кліренсом, або дороги немає в принципі...Все інше мені рідніше тут, в Україні!

- Поїдеш ще?

- Якщо буде бажання, можливість, і будемо підтримувати відносини. У мене бажання - більше подивитися світ, ті місця, де я ще не був. Не тільки одну Руанду. Ще відвідати інші африканські країни. Але, звичайно, не особливо небезпечні. Тому що, є такі місця, які краще не дивитися. Припустимо, той самий Сомалі...Так що я тільки за подорожі, і по мірі можливості буду робити собі подарунки. Взагалі, дуже задоволений поїздкою. Занурився у цю атмосферу, поспілкувався з людьми, дізнався про їхнє життя й культуру. У мене не було ніяких розчарувань, тому що я їхав, ні на що не сподіваючись. Все сприймав, як даність.

- Ну і найголовніше - до батька з'їздив.

- Так...Думав пізніше це зробити. Однак випала можливість - тим краще. Правду кажуть - усьому свій час!