Питання без відповідей. Чому розсипається історія про "вагнерівців"

Чому тему "вагнерівців" першими запустили російські пропагандисти? Чому їх вирішили везти через Мінськ напередодні минулорічних виборів у розпал шпигономанії Лукашенка? Чому в "спецоперації" задіяли звичайний рейсовий літак і хто б ніс відповідальність за його можливу катастрофу? На ці та інші предметні питання автори скандалу з "вагнерівцями" за тижні обговорень так і не дали відповідей. Чому версія цих подій, яка подається, виглядає вкрай сумнівно – докладніше в матеріалі РБК-Україна.

Історія з "вагнерівцями" – один з головних напрямків медійної атаки на владу з боку опозиції. Її активно підтримують і деякі фінансово-промислові групи, які щедро надають опозиціонерам і близьким до них екс-співробітникам спецслужб свої медіа-майданчики.

Але барвисто розписуючи нібито зраду з боку української влади, опозиція старанно йде від відповіді на ряд цілком очевидних питань. Вони ставлять під сумнів другу частину описаної в ЗМІ операції "Авеню" – планів вивезти велику групу "вагнерівців" з Росії в Білорусь, потім посадити їх в рейсовий літак на Стамбул і примусово приземлити його в Україні.

Частина перша. Планування

Перше питання до версією подій, яку просуває опозиція, виникло вже давно: чому на історію з "вагнерівцями" так оперативно відреагували російські спецслужби і пропагандисти. Першоджерелом інформації стала популярна в РФ газета "Комсомольська правда", яка ще 6 серпня минулого року опублікувала величезний, деталізований матеріал по "вагнерівцям". Причому видання навіть особливо не приховувало, що не проводило власне розслідування подій, а просто виклало надану російськими спецслужбами версію.

Її швидко підхопили інші російські пропагандисти. А також їхні соратники в Україні, з числа працівників проросійських ЗМІ та прокремлівських лідерів думок. Це викликає цілий ряд питань. По-перше, як спецслужби країни-агресора змогли так швидко "розслідувати" спецоперацію Києва і підготувати матеріал для "Комсомолки" з масою подробиць, а потім паралельно розігнати його по українських і російських медіа? По-друге, чи не означає це, що про "спецоперацію" давно були в курсі, а, може, і "вели" її з самого початку?

У будь-якому випадку, це не знімає питання і до українських спецслужб: чому вони не допустили, що росіяни могли якось помітити "спецоперацію" з вербування сотень бойовиків для роботи за кордоном, яка тривала багато місяців? І у висновках української ТСК, і в статті Bellingcat, і в заявах співавтора розслідування Христов Грозєва є інформація, що як мінімум один із завербованих доповів про це в ФСБ.

Насправді, приватні військові компанії, під загальним брендом "Група Вагнера" аж ніяк не є якимись вільними найманцями, незалежними від російських спецслужб. Допускати таке було б вкрай наївно.

Російські найманці (фото: Dan Kitwood / Getty Images)

Тим більше, у відкритому доступі багато разів з'являлася інформація, яка доводить: "вагнерівці" – це неформальний підрозділ Головного управління Генштабу Збройних сил РФ (більш відомого в побуті як "ГРУшники").

Служба безпеки України багато разів публікувала перехоплення розмов бойовиків – "вагнерівців" з діючими генералами ЗС Росії, які координували бойові дії на Донбасі. Бойовики Вагнера використовують техніку і зброю, наявну тільки у російської армії, проходять підготовку на базі однієї з бригад спецпризначення Генштабу ЗС РФ, отримують нагороди особисто від Володимира Путіна.

Тому всі бойовики явно перебувають "на обліку" у відповідних розвідувальних структурах, які постійно залучають їх для бойових операцій – не тільки в Україні, але і в Сирії, і в декількох країнах Африки. Словом, там, де треба приховати або применшити формальне російське військове втручання. А з урахуванням агресивної міжнародної політики Кремля, такі ситуації виникають постійно. Отже, якусь частину досвідчених бойовиків треба завжди тримати десь в резерві, знати, де вони знаходяться і чим займаються.

Звичайно, перша фаза операції, коли тільки збиралися анкети і добровільні свідоцтва участі "вагнерівців" у злочинах на Донбасі, ще могла пройти успішно. Але вкрай малоймовірно, щоб жоден з майже двохсот чоловік, яких, за даними Bellingcat, "відібрали" українські розвідники, за кілька місяців операції взагалі жодного разу не доповів про те, що відбувається своєму керівництву в російському Міноборони. А там не провели хоча б поверхневу перевірку отриманої інформації.

Частина друга. Білорусь

Багато інших прогалин в "опозиційній" версії подій стосуються технічних деталей операцій. Але саме вони ставлять її під сумнів.

Наприклад, можна взяти епізод із затримкою "вагнерівців" на кордоні РФ і Білорусі, ще на їхньому шляху до Мінська. За словами білоруського водія автобуса, бойовиків протримали близько п'яти годин. За даними Bellingcat, їх не пропускали через непереконливу причину візиту, а вирішити питання вдалося покупкою фейкової довідки про працевлаштування в Білорусі для кожного з 33 учасників групи. Звичайно, версія про таку корупційну схему виглядає абсолютно правдоподібно. А ось допущення про те, що про переїзд трьох десятків чоловіків спортивної зовнішності через кордон ніхто з прикордонників не доповів "наверх" – вже немає. Тим більше, з урахуванням градуса істерії навколо всюдисущих "іноземних шпигунів", який до торішніх виборів у Білорусі розкрутив Олександр Лукашенко.

Ще до того, як "вагнерівці" з'явилися в Білорусі, Лукашенко на нарадах з силовиками і в публічних виступах багаторазово заявляв про загрози можливої силової зміни влади в країні, за якою могла стояти Росія – в тому числі діючи і руками приватних військових компаній. Чи міг організований перетин кордону людьми відповідної зовнішності, напередодні доленосних для Білорусі виборів, залишитися абсолютно непоміченим.

І головне: чому на це сподівалися українські спецслужби? Чому вирішальну фазу "спецоперації" було вирішено проводити в настільки несприятливий момент? Тут є два сценарії. Якщо екс-глава ГУР Міноборони України Василь Бурба, на словах якого і заснована вся історія про "вагнерівців", дійсно хотів домогтися успіху операції, то чому він погодився з її затримкою? Чому не був організований прямий трансфер в Мінський аеропорт з подальшою посадкою в літак до Стамбула – навпаки, "вагнерівців" розселили під самим носом у Лукашенка? Тим самим фактично спровокувавши їх затримання і подальші події.

Екс-глава ГУР Міноборони України Василь Бурба (фото: з відкритих джерел)

Відповідь може бути лише одна, дуже неприємна для української розвідки: провал операції планувався спочатку, і в ньому заздалегідь збиралися звинуватити керівництво України. Природно, чисто в політичних цілях.

Виступаючи на телеефірах, екс-керівництво розвідки, ймовірно, саме того не усвідомлюючи, розписується в повному нерозумінні важливих для національних інтересів України геополітичних процесів – а це обов'язкова якість для спецслужбістів високого рівня.

Вкрай невдало обраний момент кульмінації "спецоперації", перед самими виборами – це перше. Друге – фактична допомога Росії в подальшому поглинанні Білорусі (внаслідок чого Україні тепер доводиться всерйоз побоюватися прямого вторгнення ще й звідти).

Адже серед затриманих "вагнерівців" мінімум двоє (Володимир Лі та Олексій Волгін) раніше засвітилися в Судані, де брали участь у придушенні місцевих протестів. Причому докази цього раніше публікувала саме СБУ.

З урахуванням підозрілості Лукашенка, яка перед минулорічними виборами досягла параноїдальних масштабів, це саме по собі стало доказом того, що РФ щось замишляє в Білорусі – раз в країну прибувають росіяни з досвідом "роботи" з масовими протестами. Після виявлення бойовиків Вагнера Лукашенко очевидно занервував ще сильніше, почав робити помилки, віддавати накази про вкрай жорстоке придушення будь-яких протестів. Що в підсумку закономірно привело його в обійми тієї ж Росії – оскільки на Заході його визнали нерукоподаваемим. А Україна отримала зайвих тисячу кордонів "небезпечного" кордону.

Частина третя. Літак

Найбільш"кінематографічний" момент цієї історії – ідея з примусовою посадкою під Києвом пасажирського літака з "вагнерівцями" – викликає не менше питань.

По-перше, чому в принципі було вирішено везти таку велику групу бойовиків на звичайному рейсовому літаку? Чому розраховували, що самі "вагнерівці" нічого не запідозрять – адже зазвичай їх возили на завдання на спецчартерах або бортами 223-го льотного загону Міноборони РФ? Чому не врахували можливість виявлення "спецоперації" розвідками третіх країн, що мають для цього достатньо інструментів? Зокрема, Туреччини, яка бере активну участь у збройних конфліктах в Сирії та Лівії, і явно має досьє на засвітилися в тих же країнах "вагнерівців". Необхідність летіти саме через Стамбул, виходить, не збентежила взагалі нікого, в тому числі і самих бойовиків?

По-друге, навіть якби операція вдалася, без грандіозного міжнародного скандалу точно б не обійшлося. Штурм літака Turkish Airlines українським спецпідрозділом – це, по суті, вторгнення на територію країни, в якій він зареєстрований, в даному випадку, Туреччини. Звідки впевненість, що офіційна Анкара дала б згоду на операцію, про яку їй би повідомили в розпал всіх подій? Хоча Туреччина останнім часом активно співпрацює з Україною, країна все одно насамперед думає про свої інтереси, балансуючи між Заходом і Росією.

До того ж, вже цього року трапилася історія, яка остаточно поховала шанси на нормалізацію відносин між Білоруссю і Заходом – примусова посадка літака з журналістом Романом Протасевичем. За численними свідченнями, росіяни брали активну участь у цій, дійсно реальній операції, зокрема на етапі стеження за Протасевичем ще в грецькому аеропорту вильоту. Збіг методів українських і російських спецслужб – посадити пасажирський літак у своєму повітряному просторі і затримати когось з тих, що знаходяться на борту – теж наштовхує на неприємні підозри: хто кому підказав ідею, Київ Москві – або навпаки?

По-третє, досі не прозвучало відповіді на максимально банальне питання: а що, якби бойовики запідозрили недобре і зрозуміли, що літак садять не в Стамбулі, а десь біля Києва (адже час польоту відрізнявся б в рази)? Чекали б вони смирно свого арешту (з перспективами до довічного ув'язнення) – або спробували б захопити борт? Сил тридцяти з гаком чоловіків, що мають військовий досвід, для цього точно вистачило б, навіть без використання зброї. Щоб тоді сталося з пасажирами з різних країн світу? Хто відповідав за можливу катастрофу літака через протистояння на борту? А якби навіть літак приземлився – то українська СБУ все одно не має практичного досвіду штурму пасажирських літаків з десятками терористів на борту. І успіх штурму був би аж ніяк не гарантований.

Нарешті, дуже сумнівна і політична інтерпретація цієї історії, заради якої, судячи з усього, все і затівалося: всі автори скандалу в один голос звинувачують у "провалі" вище керівництво України. Але з оприлюднених ними ж самими даних випливає, що про операцію з "вагнерівцями" знали десятки людей з правоохоронних і силових структур, і навіть співробітники судів. Чому хоча б не допустити версії, що інформацію про "спецоперацію", якщо така була, не злив хтось із них?

Причому необов'язково з політичних – а з банальних грошових міркувань. Практика продажу кримінальних справ і секретної інформації на сторону, на жаль, вельми популярна серед українських силовиків і правоохоронців. І російська влада, і різноманітна українська опозиція могли б дорого заплатити за такі відомості.

Адже згодом це дозволило організувати потужну медійну атаку на президента України та його оточення. І зсередини – з боку опозиції і незадоволених олігархів, і з боку Росії, звідки, нагадаємо, і почалося публічне розгойдування всієї цієї історії.

У підсумку, невідвечені питання виникають до всіх елементів історії з групою Вагнера: починаючи від планування, технічної реалізації на всіх етапах, зв'язків із зарубіжними спецслужбами і до її політичної інтерпретації. Що в комплексі робить цю версію подій вкрай малопереконливою.

Тому зараз свої відповіді повинні дати українські правоохоронні органи. Як про те, чи була насправді співпраця з російськими спецслужбами (тільки не в тому форматі і зовсім не тих людей, про яких йдеться в "опозиційній" версії) – так і про те, чи не триває воно зараз. Адже є ж приклади того, як найбільш "патріотичні" представники минулої влади насправді активно співпрацювали з країною-агресором та її місцевими сателітами.