Турецький удар: що відбувається в Сирії і чим це загрожує Україні
Рішення Дональда Трампа про виведення американських військ з Сирії та послідувало за цим, вторгнення турецьких військ глобально вигідне перш за все Росії та особисто Володимиру Путіну. Про те, що відбувається зараз в Сирії і які висновки з поведінки американського президента варто зробити Україні – у колонці оглядача РБК-Україна Мілана Лєліча.
Під самий кінець 14-годинного прес-марафону у Володимира Зеленського запитали про його ставлення до розпочатої напередодні військової операції Туреччини "Джерело миру" на території північної Сирії. Зеленський, як здалося, не до кінця зрозумів це питання, а потім і зовсім повернувся до відповіді на попереднє – щодо Криму і перспектив його повернення.
У підсумку, сирійські події, за якими зараз слідкує весь світ, так і залишилися без оцінки президента України. Та й у цілому, на те, що відбувається в Сирії українці звертають увагу вкрай рідко, зазвичай тоді, коли російські війська, що там перебувають, потрапляють в чергову халепу.
Цей підхід помилковий хоч би тому, що події в Україні та Сирії є частиною однієї великої геополітичної гри, яку ведуть США, Росія, Євросоюз і ряд гравців поменше.
І головним бенефіціаром того, що відбувається зараз в цьому регіоні, виявився російський президент Володимир Путін. А поведінка його американського колеги Дональда Трампа в цій історії може дати українцям хороший ґрунт для висновків.
Для початку варто нагадати про те, яка розстановка сил склалася в Сирії на даний момент. Глядачеві, що неуважно стежить за тамтешніми подіями, багаторічна сирійська громадянська війна може здатися нескінченною: з десяток великих гравців і багато десятків дрібних угруповань об'єдналися між собою в химерні альянси, роками ворогуючи без особливого прогресу.
Насправді ж, ситуація в Сирії зараз стала набагато зрозумілішою, ніж кілька років тому, і до початку турецького вторгнення лінії фронту відносно стабілізувалися. ІДІЛ, що наводив жах на весь цивілізований світ, був фактично розгромлений до березня цього року і втратив всі підконтрольні території.
У підсумку, Сирію можна умовно поділити на чотири зони контролю. Велика частина країни виявилася під владою офіційного Дамаска. Саме президента Башара Асада можна назвати проміжним переможцем громадянської війни. Він зумів переломити на свою користь хід бойових дій, у тому числі завдяки допомозі від Росії.
Північно-західну провінцію Ідліб контролюють різні антиурядові угруповання, основну масу яких складають ісламські радикали-джихадисти. Території північніше, уздовж кордону з Туреччиною – етнічні землі курдів, зайняли протурецькі бойовики і регулярні турецькі війська. Нарешті, весь північний схід країни знаходиться під контролем курдських сил, які проголосили автономію, де-факто – самоврядність.
Курдів називають найчисленнішою в світі нацією, яка не має своєї держави. Їх чисельність – не менше сорока мільйонів чоловік, що в основному проживають в Туреччині, Сирії, Іраку та Ірані. Іракські курди мають автономію з 1991 року, в 2017-му там пройшов референдум про незалежність, позитивні результати якого не визнала центральна влада країни. Сирійські курди, спираючись на допомогу США, змогли відвоювати свої землі в урядових сил та ІДІЛ, у загальному розгромі якого вони зіграли одну з ключових ролей.
Подібна ситуація спочатку не влаштовувала турецьку владу, яка вже проводила дві інтервенції на територію Сирії і взяла під свій контроль частину території країни. Офіційна Анкара боїться, що поява на території Сирії незалежної курдської держави може стимулювати курдський сепаратизм на території самої Туреччини, де курди становлять до однієї п'ятої всього населення – близько 15 мільйонів чоловік.
Турецько-курдський конфлікт триває вже близько століття. З 1984 року відбуваються збройні зіткнення різного масштабу та інтенсивності між урядовими силами і Робочою партією Курдистану, визнаною терористичною організацією в самій Туреччині, США та Євросоюзі.
Розрив зв'язків між турецькими і сирійськими курдами і нейтралізація останніх були офіційно названі Анкарою головними цілями операції "Джерело миру". 6 жовтня між Дональдом Трампом і турецьким президентом Реджепом Ердоганом відбулася телефонна розмова. На наступний день американський президент заявив про вихід з Сирії американського військового контингенту.
"Настав час нам вийти з цих нескінченних війн і повернути наших солдатів додому", - написав Трамп у своєму Твіттері, викликавши гостру критику як з боку демократів, так і однопартійців-республіканців. Вони звинуватили американського лідера у фактичному визнанні поразки в сирійській війні (в якій США боролися проти Башара Асада) і зраді союзників-курдів. В американському медіа-просторі ця тема навіть дещо потіснила тривалу історію з імпічментом Трампа через його телефонну розмову з Володимиром Зеленським.
Тим часом, 9 жовтня Ердоган оголосив про початок операції "Джерело миру", турецька армія і протурецькі бойовики почали вторгнення на підконтрольні курдам території Сирії. Заявлене турками завдання – створення вздовж турецько-сирійського кордону "зони безпеки" глибиною в 30 кілометрів на сирійську територію і її зачистка від курдських збройних формувань.
Туди ж Ердоган обіцяє переселити 3 мільйона сирійських біженців, які втекли в Туреччину. Паралельно турецький президент вирішує і внутрішньополітичні завдання, використовуючи концепцію "маленької переможної війни" для підняття власного рейтингу на тлі недавніх провальних місцевих виборів в країні.
У курдів, що залишились без американської допомоги, було небагато варіантів дій. У відкритому протистоянні з турецькою армією, яку вважають другою за бойовим потенціалом в НАТО (після американської) у них шансів бути не могло. Про компроміс з турками мова не йшла, навпаки, у світі заговорили про небезпеку етноциду на захоплених курдських землях. Тому курди звернулися за допомогою до офіційного Дамаску, тим самим фактично відмовившись від надій на свою державність і навіть широку автономію в Сирії.
Поки курди з останніх сил відбивалися від наступаючих турків, здаючи один населений пункт за іншим, на їх територію в спішному порядку зайшли сили сирійського уряду. А разом з ними – і російські військові. По суті, Москва стала головною зовнішньою силою у регіоні замість США, яка повинна була не допустити відкритого зіткнення між сирійською і турецької арміями. А надалі – зіграти ключову роль у мирному врегулюванні конфлікту.
Але тоді в Туреччину з терміновим візитом прибув віце-президент США Майк Пенс. За підсумками його переговорів з Ердоганом у зоні конфлікту сторони домовилися про п'ятиденному перемир'я. За цей час курдські збройні формування мають бути виведені з 30-кілометрової "зони безпеки" вздовж кордону.
У будь-якому випадку, для глобальної політики проміжний підсумок цього конфлікту очевидний – головним його бенефіціаром стала Росія і особисто Володимир Путін. Адже саме завдяки його підтримці Башар Асад, перебуваючи у вкрай важкій ситуації, фактично повній ізоляції від усього цивілізованого світу, зміг утриматися біля влади і майже повернути контроль над територією своєї країни.
У той же час американська адміністрація різким відходом з поля бою показала всім силам в близькосхідному регіоні і не тільки, що на Вашингтон не можна покладатися. Принаймні, поки в Білому домі править Дональд Трамп, який не звертає ніякої уваги на протести демократів і республіканців, і навіть на позицію нижньої палати Конгресу, що засудила його дії в Сирії.
При цьому сам Трамп з одного боку, публічно погрожував "знищити турецьку економіку", якщо Туреччина у своїх діях в Сирії "вийде за рамки", а в листі до Реджепа Ердогана закликав того "не бути дурнем". З іншого боку, американський президент заявив, що Робоча партія Курдистану "у багатьох відношеннях більша терористична загроза за ІДІЛ".
Введені після початку вторгнення американські санкції також жодним чином не могли "знищити турецьку економіку". Зате відразу після оголошення перемир'я Трамп подякував Ердогану у своєму Твіттері і заявив про "порятунок мільйонів життів".
Ще один бонус для Москви в цій історії – серйозний конфлікт всередині НАТО, ослаблення якого є чи не головним стратегічним завданням Путіна вже багато років. Ряд країн-членів Альянсу, в тому числі Німеччина й Франція, через події в Сирії заморозили поставки озброєнь до Туреччини.
Спікер Європарламенту Давид Сассолі офіційно закликав призупинити переговори про вступ Туреччини в ЄС (які, втім, так і не ведуться вже багато років). Таким чином, Анкару, фактично, підштовхують до більш тісного союзу з Москвою – Ердоган вже незабаром збирається відвідати РФ з візитом. А Росія може це використати, зокрема, для тиску на Туреччину в питанні Криму.
Але головний висновок для України із цих подій – Сполучені Штати не зможуть бути гарантом нашої безпеки і не будуть захищати наші інтереси за нинішньої адміністрації, зокрема, при обговоренні майбутнього Донбасу. "Ми будемо битися там, де це приносить нам користь", – прокоментував Трамп те, що відбувається в Сирії. Це цілком застосовно і до України.
За останній тиждень американський лідер дуже яскраво продемонстрував свій підхід до геополітичних питань – ніяких принципів і зобов'язань, суто прагматичний інтерес. Як, наприклад, у розслідуванні справ проти свого політичного конкурента Джо Байдена, до чого він намагався схилити українського президента. Якщо Трамп такого інтересу не бачить, допомагати іншим країнам він теж не буде, внутрішньоамериканський порядок денний для нього набагато важливіше.
"Ми у семи тисячах миль від них (курдів)!" – заявив Трамп 14 жовтня. Від України до США ненабагато ближче.
