ru ua

Постколоніальна еліта України, або чому шерифа не хвилюють проблеми індіанців

Постколоніальна еліта України, або чому шерифа не хвилюють проблеми індіанців
Автор: RBC.UA
"Біда України в тому, що нею керують люди, яким вона не потрібна". Коли Михайло Грушевський написав ці пророчі слова, що стали лейтмотивом новітньої української історії, він, звичайно ж, не міг знати, що зовсім скоро в гуманітаристиці розвинеться цілий напрям - постколоніальні студії, представники якого розроблять фундаментальні теорії, здатні не тільки пояснити причину такого сумного стану речей, але і передбачити тенденції його розвитку, а також можливі наслідки.

Валентин Гладких, кандидат філософських наук,
політичний аналітик, спеціально для РБК-Україна

"Біда України в тому, що нею керують люди, яким вона не потрібна". Коли Михайло Грушевський написав ці пророчі слова, що стали лейтмотивом новітньої української історії, він, звичайно ж, не міг знати, що зовсім скоро в гуманітаристиці розвинеться цілий напрям - постколоніальні студії, представники якого розроблять фундаментальні теорії, здатні не тільки пояснити причину такого сумного стану речей, але і передбачити тенденції його розвитку, а також можливі наслідки.

На нещастя, багато вітчизняних інтелектуалів мало того, що, на відміну від Михайла Грушевського, начисто позбавлені творчої інтуїції, так ще і всупереч зусиллям Оксани Забужко, Соломії Павличко, Миколи Рябчука так і не взяли на себе працю ознайомитися хоча б поверхово з основними тезами вищезазначеного напряму гуманітаристики.

Щонайменше дивно, що в епоху після Франца Фанона, Едварда Саїда, Гаятрі Співак принципи і підходи постколоніальних досліджень занадто мало використовуються українцями для усвідомлення нинішнього плачевного стану справ в молодій, незалежній від здорового глузду державі.

Якщо в культурній чи мовній сфері відгомони принципів і підходів постколоніальних досліджень зрідка і прориваються, то для аналізу сфери соціально-політичних або політико-економічних відносин в Україні вони практично не застосовуються. Саме тому від нашої рефлексії вислизає практично самоочевидний факт - так звана українська еліта, є елітою постколоніальною і образ її як мислення, так і поведінки визначається саме постколоніальним характером.

В самому загальному вигляді схему можна представити наступним чином.

Для представників цієї "еліти" держава Україна - це не більш ніж тимчасово підконтрольна територія, ресурси якої можна і потрібно максимально використати для власного збагачення. Ключовими в даному аспекті є три поняття: тимчасово; максимально використовувати; особисте збагачення.

Причому первинним і визначальним є слово "тимчасово" бо як термін панування представників колоніальної еліти визначається не ними самостійно, а виключно волею сюзерена. А оскільки переваги і симпатії сюзерена можуть бути досить мінливими, то потрібно встигнути вичавити по максимуму зі свого тимчасового панівного становища. З цієї ж причини колоніальна еліта не пов'язує своє майбутнє, а тим більше майбутнє своїх дітей з "тимчасово" підконтрольними територіями.

Красномовним показником може служити величина капіталу, що вивозиться з України за схемою: завод на металобрухт, робочих на ковбасу, а гроші в офшор.

Саме сюзерен, а не народ, є для колоніальної еліти носієм суверенітету та влади. Народ же розглядається виключно як ресурс, який потрібно максимально експлуатувати в особистих цілях. Для панівної колоніальної еліти лояльність народу відіграє другорядну і технічну роль - покірний і лояльний народ легше і приємніше експлуатувати.

Звичайно, в залежності від конкретно-історичних обставин народу можна і треба лестити. Можна навіть записати в Конституцію слова про те, що тільки народ є джерелом і носієм влади. Це абсолютно не змінює спосіб мислення і поведінки колоніальної еліти, "розуміючої", що насправді джерело її легітимності та домінування не в лояльності "власного, єдинокровного" народу, а підтримки і симпатії сюзерена.

Народ що? Ніщо, бидло...якщо не слухається, то ми його віником. А з сюзереном потрібно поводитися обережно і улесливо, того гляди розсердиться й пожене в шию.

Колоніальна еліта не усвідомлює себе самодостатнім суб'єктом, тим більше не може усвідомити народ самодостатнім і рівним собі суб'єктом. Вельми показовим в цьому плані є "страх" таких "еліт" перед "кольоровими революціями", які завжди розглядаються як "витівки ворожих сил, інспіровані ворогами з-за кордону". Дуже цікаво в цьому аспекті спостерігати за спробами вже нової влади інтерпретувати будь-які прояви народного невдоволення її діями як "план Путіна".

Закономірно запитати: навіщо влада своїми як діями, так і бездіяльністю сприяє реалізації "плану Путіна"?

Саме такими категоріями мислить і за такими схемами діє українська еліта сотні років. Як мінімум, починаючи з Богдана Хмельницького, який без докорів сумління розплатився з союзниками українськими жінками і дітьми - ясиром. За такою ж схемою діяла і пострадянська еліта вже незалежної України, лавіруючи між різними сюзеренами з єдиною метою - зберегти і посилити своє панування над огризком радянської імперії, що несподівано дістався у спадок. Точно так само діяли діячі епохи "злочинного режиму" Віктора Януковича - начхати на народ, Кремль нам допоможе! Про зневажливе, цинічно хамське відношення всіляких януковичів, арбузових, пшонок, клименков до громадян України вже за їхнього життя ходили легенди.

На жаль, нинішня "проєвропейська, реформаторська" влада в цьому відношенні нічим не відрізняється в кращу сторону.

Президент схиляється в поклоні перед почесною вартою в Австралії, але демонстративно розмовляє "на ти" з громадянами у Львові.

Прем'єр розшаркується по європейських столицях, але принципово продовжує використовувати фрезеологизм "маленькі українці", дозволяючи собі хамську поведінку привселюдно. Досить швидко підхопили вірус "почуття власної вищості" і так звані "нові обличчя", що дісталися до влади на хвилі революції гідності". Про економічний та соціальний зміст реформ, ініційованих демократичним урядом і коаліцією сказано і написано стільки, що не залишилося ні найменшого сумніву в їх антинародній сутності.

Дві з половиною тисячі років тому Аристотель справедливо зазначив, що не має значення, хто знаходиться при владі, значення має лише те, в чиїх інтересах ця влада діє. На жаль, судячи з усього, нинішня влада вирішила продовжити традицію "колоніального" підходу до панування в Україні - діяти виключно в своїх власних інтересах, максимально враховуючи інтереси нинішніх і потенційних володарів, абсолютно ігноруючи інтереси "маленьких українців".

Сумно, але заяви і поведінка Президента, прем'єр-міністра, депутатів парламенту, дають всі підстави стверджувати, що ці люди готові домовлятися з ким завгодно, лише б зберегти своє панівне становище в Україні. Якщо завтра західним партнерам набридне підтримувати нинішній клептократичний, плутократичний режим мародерів", його представники зроблять не менш витончений геополитеческий фінт, ніж Віктор Федорович Янукович, і ставши на коліна поповзуть просити прощення і допомоги у Кремль.

Бо сказано: "серце твоє буде там, де скарби твої". Чи можуть бути в Україні серця тих, у кого фабрики в Липецьку, рахунки в Швейцарії, вілли в Іспанії, нерухомість у Лондоні, діти в Оксфорді, шопінг в Мілані, коханки в Парижі, дивіденди в США, а медичне обслуговування в Японії та Ізраїлі? Питання риторичне. Україна цікавить таких людей виключно як джерело особистого збагачення. Ні Клименко, ні Арбузов не ллють сльози і не страждають від ностальгії за обкраденою ними Україною.

Але біда навіть не в тому, що нинішня постколоніальна еліта не здатна вирішити складні проблеми, що стоять перед українським суспільством і державою. Проблема в тому, що постколоніальне українське суспільство досі не змогло сформувати іншу еліту. І в умовах глобалізації зробити це українцям буде більш ніж проблематично.