Перемога на виборах Ради шляхом "політичних компромісів" стане для Порошенка Пірровою
Валентин Гладких, кандидат філософських наук, політичний аналітик, спеціально для РБК-Україна
21 листопада 2004 р., після того як проведені різними соціологічними конторами екзит-поли показали діаметрально протилежні результати виборів Президента України, можна було б із впевненістю вважати датою смерті вітчизняної соціології. Відтоді починається історія української соціології як "витонченої" передвиборчої технології, покликаної не стільки вивчати та відображати настрої виборців, скільки маніпулювати ними. На жаль, виправляти цю ганебну ситуацію в Україні ніхто із соціологів та політологів не прагне, тому соціологія й надалі шукає не так істину, як вигоду.
З огляду на це, не варто довіряти, а подекуди навіть брати до уваги, результати всіляких соціологічних опитувань щодо рейтингів політичних партій та політиків - вони лише намагаються видати бажане за дійсне. Зазвичай, кожен серйозний передвиборчий штаб має "внутрішню соціологію", яка відображає реальний рейтинг, але ніколи не оприлюднюється, бо дуже рідко співпадає з даними, які поширюються у ЗМІ.
На "смерть соціології в Україні" варто зважати будь-кому, хто наважується визначати фаворитів нинішніх парламентських перегонів, спираючись на дані всіляких опитувань.
Наразі "соціологія" показує, що здолати прохідний бар‘єр та потрапити до нової Верховної Ради України можуть від трьох до семи політичних сил, причому результати опитувань іноді різняться до 10%, що дає підстави взагалі сумніватися у релевантності таких даних. Єдине у чому сходяться "соціологи", так це у тому, що "безперечним" лідером перегонів є Блок Петра Порошенка, який за результати "соціологічних опитувань" може здобути від 30 до 40 відсотків голосів виборців.
Крім умовності таких даних, необхідно зважати ще на одну важливу обставину. Рейтинг Блоку Петра Порошенка - це не рейтинг людей, які потрапили до списку чи до "пропрезидентської команди". Передусім це рейтинг самого Петра Олексійовича. І якщо порівняти цей рейтинг з результатами, здобутими Порошенком на президентських виборах, можна буде побачити, що теперішній умовно "командний" рейтинг Петра Порошенка як мінімум на 15-20 відсотків менший, ніж тодішній його "особистий".
Що, власне, стало причиною такого падіння рейтингу: чи то відсутність реальних змін, про які стільки говорив Порошенко, будучи кандидатом у Президенти, чи то наявність у списку, м‘яко кажучи, одіозних персон доби Януковича, чи то нова політична кон'юнктура, що склалася напередодні парламентських виборів, насправді, не так важливо. Важливо, що рейтинг Президента, а слідом за ним і рейтинг "пропрезидентської" політичної сили падає. Повільно, але прогнозовано й неминуче.
Найгіршим для Порошенка є те, що коливання його рейтингу залежать не стільки від самого Порошенка, скільки від подій на Донбасі, ситуації в українській економіці, позиції міжнародного співтовариства щодо України. Тож, хто і як потрапив в "пропрезидентський" список, насправді, мало впливає на рейтинг цієї політичної сили. Це по-перше.
По-друге, перед тим, як кидати каміння у Президента, обвинувачуючи його у включенні до свого списку достатньо великої кількості одіозних персон, "заплямованих" родинними, бізнесовими чи політичними зв‘язками із "попереднім злочинним режимом", необхідно взяти до уваги одну дуже важливу обставину - Порошенко до того, як став Президентом, не мав власної політичної сили, на яку міг би спиратися. Не має він її і сьогодні. З огляду на це, не варто дорікати Порошенку за те, що він шукає і знаходить "негідників", на яких можна буде опертися бодай на перших порах - це прогнозована, викликана об‘єктивною необхідністю та політичною доцільністю поведінка. Дорікати можна і треба за те, що Порошенко замість реальних кроків щодо створення серйозної політичної сили, готової і здатної давати адекватну відповідь на виклики часу та проводити реформи в інтересах суспільства вирішив обмежитися залученням на свій бік величезної кількості осіб, які ніколи не відрізнялися "важкістю поведінки" і завжди були готові перебігти на бік потенційного переможця.
Не рятують ситуацію і включені до списку журналісти, "громадські активісти", "герої Кримської кампанії" та учасники АТО, які є нічим іншим, як заздалегідь відгодованими медіа-персонами, а отже не мають жодного уявлення, куди і нащо вони пнуться (звісно, якщо припустити, що вони взагалі пнуться туди за чимось іншим, крім грошей та статусу).
Ситуація із мажоритарниками, висунутими Блоком Петра Порошенка, ще драматичніша та паскудніша. Починаючи від геть необов‘язкової участі у виборах старшого сина нового Гаранта Конституції у Вінниці та цілого клану Балог на Закарпатті і закінчуючи відвертим "зливанням" окремих округів "конкурентам", шляхом реєстрації там відверто непрохідних кандидатів.
Проте не варто пояснювати таку передвиборчу стратегію виключно політичною корупцією, яку, між іншим, в Україні ще ніхто не скасував. Але причина не лише у політичній корупції. Насправді, передвиборча кампанія - задоволення недешеве, сильних кандидатів - розумних, чесних, незаплямованих, рейтингових, спроможних витягнути на своєму іміджі партію, та ще й з грошима - не так багато, і кожного з них можуть перетягнути на свій бік політичні конкуренти. У будь-якому випадку жодна політична сила неспроможна виставити на всі округи кандидатів реально здатних поборотися за перемогу. Блок Петра Порошенка не виключення. Проте, знову ж таки, навіть усвідомлення доцільності такої стратегії не може слугувати виправданням політику, який декларує необхідність змін та бажання "жити по-новому". Бо ця стратегія, насправді, стара як світ.
Заради справедливості необхідно зазначити, що формуючи свою "команду" Порошенко мусив зважати на думку і позицію своїх "партнерів" та "заклятих друзів" - Віталія Кличка, Юрія Луценка та багатьох інших, які мають кожен свої "вагомі аргументи" для того, щоб впливати на рішення Петра Порошенка. Отже, провина за те, що Блок Петра Порошенка отримав у народі іншу, вельми саркастичну назву "ШлакоБлок" (причому ключовим у цьому словосполученні є не блок, а шлак ) лежить не лише на Президенті.
Як би там не було, але Порошенко має те, що має. І те, що він наразі має у своєму блоці, свідчить, що зовсім скоро він матиме неабиякий клопіт, або зі своїми "соратниками", або з громадянами України, які навряд чи будуть ще довго терпіти відсутність будь-яких серйозних та реальних змін та плескати амбітним обіцянкам "Стратегії-2020".
Шлаком, який так ретельно добирав собі у команду Петро Порошенко та його партнери, може бути вимощена дорога у політичне небуття, а результат пропрезидентського блоку на парламентських виборах, отриманий шляхом "політичних компромісів", може стати для Президента України Пірровою перемогою.
