Рік мирних переговорів: проблеми і досягнення

Як відомо, президент України Володимир Зеленський виділив рік на виконання домовленостей останнього саміту лідерів Німеччини, Франції, України та Росії, що відбувся у грудні 2019 року у Парижі.

За його словами, "Україні потрібен мир на своїй землі, і вона не може вести вічні переговори заради переговорів". І от цей рік добігає кінця. Про проблеми та досягнення у цьому напрямку – спеціально для РБК-Україна розказує доктор політичних наук, викладач КНУ імені Тараса Шевченка Петро Олещук.

Стратегія і тактика РФ

Ключові внутрішньополітичні конфлікти в Україні останні півтора десятиліття підживлювалися Росією (з різним ступенем ефективності).

Пастка, у яку загнали нашу країну у 2013-2014 роках, готувалася давно. Формальна точка відліку – Мюнхенська промова Володимира Путіна 2007 року. У південно-східних регіонах України приблизно з 2009-го почали будувати розгалужені мережі агентів російського впливу.

Якщо захоплення Криму було потрібне російській владі для підвищення свого рейтингу, то головна мета війни на Донбасі – інструмент тиску на Україну через силові дії на фронті і через додатковий конфлікт всередині українського суспільства при будь-якій спробі домовитися щодо миру.

Що потрібно керівництву Росії? Частково зняти західні санкції і збільшити свій вплив на Україну. Не менш важливо тримати нашу країну у стані перманентного хаосу, щоб показувати це цілими днями по телевізору для власного народу. Мовляв, навіть не думайте бунтувати, а то буде так само погано. Для цього їм потрібно максимально послабити українську державу, довести її до чергового вуличного протистояння. Як висловився військовий аналітик Олексій Арестович, війна на Донбасі – це кривава рана на тілі України, куди російська держава вставила пальці. Тому ця проблема потребує вирішення.

Немає нічого дивного у тому, що обраний не так давно президент Володимир Зеленський зробив цю тему одним зі своїх пріоритетів. Очевидно, що він прекрасно розумів як настрої українського суспільства, так і сам, схоже, дійсно хоче миру.

З того часу російські спецслужби і система пропаганди діють за двома основними напрямками. Для умовно проросійської аудиторії в Україні практично щодня через російські та українські телеканали, сайти і соцмережі, використовуючи навіть відверті фейки, доносять одну тезу: українська влада не хоче миру і затягує переговори. Для умовно патріотичної частини населення доносять тезу про те, що українська влада зраджує національні інтереси і робить неприпустимі поступки Росії.

У реальності, звичайно, немає ні першого, ні другого. Але вони дуже успішно використовують українських олігархів, їхні політичні партії і пропагандистські машини для маніпулювання українським суспільством. Частина з ключових українських гравців прямо координують свої дії з РФ і отримують звідти адміністративну і фінансову підтримку, а частина – атакують команду президента у власних інтересах.

Очевидно, плануючи використати будь-який негативний сценарій для захоплення влади. Найстрашніше у тому, що ніколи раніше не було ситуації, коли, здавалося б, патріотичні сили в українському суспільстві з величезним ентузіазмом підхоплювали будь-яку зовнішню "заготовку" і максимально посилювали інформаційні атаки на владу своєї країни.

Що сталося в на початку 2015 року у Мінську?

Кожен може прочитати про всі деталі мінських домовленостей, укладених у вересні 2014 і лютому 2015 року у першоджерелах.

Ключова міна, яку заклала Росія за згоди тодішнього президента України Петра Порошенка, полягає у пункті про те, що "відновлення повного контролю над державним кордоном з боку уряду України ..." ... "... має розпочатися наступного дня після місцевих виборів і завершитися після всеосяжного політичного врегулювання".

Мета дуже проста – поставити на чолі двох частин Донбасу своїх людей, закріпити за ними "особливий статус", назвати два російських армійських корпуси "народною міліцією", і в такому вигляді повернути назад, продовжуючи створювати конфлікт і впливати на політику всієї України. Тобто щоб в реальності частина або весь Донбас залишилися під російським контролем, але за відновлення й утримання регіону платила б уже Україна.

Оскільки дуже складно уявити, що будь-яка конфігурація української влади погодиться на цей варіант не ризикуючи бути негайно скинутою черговим майданом і власною армією, Росія спробувала реалізувати схожий план через своїх агентів в адміністрації американського президента Трампа. Але, на щастя, не вийшло. У статті відомого українського журналіста-міжнародника Сергія Сидоренка ви можете знайти подробиці, що викладені у частково розсекреченому звіті комітету з питань розвідки Сенату Конгресу США.

Після перемоги на виборах президента Зеленському потрібен був струс переговорного процесу. І такий струс могла дати лише зустріч на рівні глав держав – Німеччини, Франції, України та Росії. Для отримання міжнародної підтримки були задіяні всі канали, включно з неофіційними. Саме механізми досягнення миру на Донбасі стали основною метою переговорів з оточенням Трампа і з іншими силами серед західних еліт. Цим займався і тодішній президентський помічник Андрій Єрмак. Важливу роль зіграли особисті контакти Зеленського з лідерами різних держав.

Можна припустити, що українська сторона посилала росіянам сигнали про можливі компроміси, не обіцяючи ніякої конкретики. Це стало однією з причин спочатку досить розмитої і миролюбної публічної офіційної позиції України, а також інфантильної реакції влади на безпідставні звинувачення з боку ряду українських політичних сил про можливу "зраду національних інтересів". Така тактика дала можливість повернути українських моряків і десятки інших полонених і провести саміт у нормандському форматі у грудні 2019 року.

Про що тоді домовилися чотири лідери? По суті, заново почати виконувати мінські угоди – про припинення вогню, про оновлення і початок реалізації плану розмінування, про розведення військ на трьох нових ділянках, про прискорення роботи над обміном полоненими. Ще – продовжувати домовлятися про відкриття двох нових пунктів пропуску та щодо оновлення закону про особливості місцевого самоврядування в окремих районах. І останнє – дати, нарешті, доступ представникам ОБСЄ на всю територію ОРДЛО, як і було домовлено ще у 2015 році.

Коли Зеленський призначив Андрія Єрмака на посаду глави президентського офісу, він залишив за ним обов'язок координувати переговорний процес і зробив політичним радником у нормандському форматі.

Для підвищення ефективності роботи мінської тристоронньої контактної групи президент України запропонував проводити її засідання не раз на місяць, а ледь не щотижня.

Крім цього, Володимир Зеленський кардинально оновив склад української делегації, включивши туди віце-прем'єр-міністра Олексія Резнікова, двох заступників міністрів (по економіці і обороні), а також глав трьох парламентських комітетів. Якщо попередні кілька років засідання були схожі на обмін думками без будь-яких результатів, то цього року і українська делегація стала неймовірно активною і майже щотижня "завалювала" ТКГ своїми пропозиціями по кожному з напрямків.

Учасники переговорів з української сторони постійно намагалися знайти варіанти, як виконати мінські угоди без шкоди національним інтересам України. Крім явних пасток, угоди містять досить розмиті і загальні формулювання, які можна трактувати по-різному. Наприклад, коли сказано, що законодавчі зміни повинні бути узгоджені з представниками окремих районів Луганської та Донецької областей України, то хто сказав, що цих людей повинна обирати Росія?

Ще з самого початку існування мінської ТКГ там чомусь з'явилися в якості “запрошених” представники ніким не визнаних (навіть Росією) ДНР і ЛНР. Українські представники вирішили зруйнувати їх необґрунтовану монополію на право бути присутнім на переговорах.

У цьому і полягала ідея створення так званої консультаційної ради, куди б увійшли представники півтора мільйона переселенців з Донбасу. Це був шанс для Росії: у разі, якщо вона дійсно захотіла б звільнити окуповані території, зняти з себе частину санкцій і зберегти обличчя, вона могла б погодитися на негласне формування консультаційної ради під контролем України.

Але Росія відкинула цю ідею. Тому велика помилка думати, що процес зірвала інформаційна атака з боку команди Петра Порошенка і подальша критика з боку інших українських політичних сил. Насправді єдине, що важливо у мирному процесі – готовність Росії піти з Донбасу.

У результаті українська сторона на початку червня залучила до роботи мінської ТКГ в якості представників окремих районів Донецької та Луганської областей переселенців з Донецька (блогера Дениса Казанського і журналіста Сергій Гармаша), а також з Луганська (лікаря Костянтина Лібстера і юриста Вадима Горана). Це було правильне рішення навіть тому, що публічні коментарі з приводу подробиць роботи ТКГ Гармаша і Казанського почали вирівнювати абсолютно перекошене уявлення про переговори в інформаційному полі.

І що дуже важливо – цього року українська сторона майже у щотижневому режимі доносила інформацію про хід переговорів своїм західним колегам. Причому, використовуючи всі доступні канали – через посольства, зовнішньополітичні відомства, політичних радників нормандського формату і їхніх помічників, досить інтенсивне спілкування на рівні керівників держав та навіть через тісні контакти з ключовими західними аналітичними центрами та ЗМІ.

Треба віддати належне українській владі: закрита дипломатична робота для забезпечення підтримки з боку ряду ключових країн була не тільки активною, але і досить результативною. І мова не тільки про тиск на Росію, але і про стратегічне розширення партнерства з низкою країн, включно з США, Великобританією, Туреччиною.

Результати виконання рішень Паризького саміту

А тепер розглянемо, що за минулий рік було виконано з торішніх грудневих домовленостей лідерів Нормандське четвірки.

1) Домовленість про повне припинення вогню з початку поточного року постійно порушувалася російською стороною. Кількість обстрілів українських позицій з початку року і до кінця липня доходила до 16 – 18 на добу. І у більшості випадків керовані Росією бойовики стріляли з важкого озброєння. Щотижнево у середньому гинуло 2-3 українських військовослужбовців.

За даними ОБСЄ, тільки за 5 тижнів до 27 липня зафіксовано понад 18 тисяч порушень. І тільки завдяки масштабним зусиллям української сторони і міжнародному тиску вдалося досягти перемир'я з 27 липня. Звичайно, Росія повністю не відмовилася від силових методів і періодичних погроз зірвати перемир'я. Але у результаті перших ста днів дії цього режиму інтенсивність обстрілів знизилася багаторазово, а використання важкого озброєння стало рідкістю.

За даними штабу ООС, за період з 27 липня по 3 листопада 2020 року втрати України від безпосередніх бойових дій склали 3 загиблих і 11 поранених. За той же період 2019 року від бойових зіткнень загинуло 29 українських воїнів і 98 були поранені.

2) Друге, про що домовилися лідери чотирьох держав – оновлення і реалізація плану розмінування. Тут певний прогрес стався лише в липні. А у серпні узгодили 20 ділянок для розмінування.

3) Третя домовленість лідерів – узгодити 3 нових ділянки для розведення сил до кінця березня 2020 року. Попри всі пропозиції української сторони, 4 нових ділянки вдалося принципово погодити лише на початку вересня. На цьому вирішення даного питання "загальмовано". І точно не Україною.

4) Четверта домовленість – прискорення роботи над обмінами полоненими і надання доступу до місць їхнього розміщення представникам Червоного Хреста. З грудня минулого року відбулося два обміни. Було звільнено 96 наших громадян. Однак Росія досі не забезпечила доступ представників Червоного Хреста. 11 вересня під час переговорів на рівні радників лідерів держав Нормандської четвірки все-таки вдалося отримати обіцянку про готовність Росії забезпечити виконання цього зобов'язання.

За тиждень це було підтверджено і учасниками ТКГ. Але до цього часу цю обіцянку російська сторона не виконала. 13 листопада під час відеоконференції політичний радник канцлера ФРН Ян Гекер у черговий раз закликав Росію нарешті почати виконувати обіцянки.

Ще у липні українська делегація передала свої узгоджені списки для чергового обміну, які поки що так і не підтвердила "інша сторона".

5) П'яте, про що домовилися керівники чотирьох країн у грудні минулого року – узгодити відкриття нових пунктів пропуску. Українська сторона навіть в умовах карантину забезпечувала роботу наявних КПВВ і пропускала громадян за наявності поважних причин з початку червня. Перш за все, йдеться про лікування, пропуск абітурієнтів і т.д. З 15 червня Україна в односторонньому порядку відновила повноцінну роботу всіх КПВВ.

У липні українські учасники переговорів передали через місію ОБСЄ проект плану одночасного і синхронного відкриття двох нових пропускних пунктів. Але бойовики зі свого боку (за поодинокими винятками) блокували роботу всіх КПВВ. І тільки наприкінці жовтня вдалося домовитися про синхронне відкриття з 10 листопада двох нових пропускних пунктів: "Щастя" і "Золоте".

На початку листопада президент України привіз на КПВВ "Щастя" велику групу іноземних дипломатів, щоб показати високий рівень і якість пункту пропуску, що містить сучасний центр з надання адмінпослуг, банківське відділення, аптеку, кімнату матері і дитини, а також спеціальну смугу для пропуску гуманітарних вантажів.

"Це дуже сучасний КПВВ, дуже швидко збудували ЦНАП, який надає 88 адміністративних послуг, що дуже важливо для усіх громадян України, для цивільних осіб, які перебувають на нашому боці і на тимчасово окупованих територіях. Для нас важливо, щоб усі побачили, яка велика робота зроблена, на якому все високому рівні. Щоб люди, які приїжджають з тимчасово окупованих територій, бачили, яка Україна: сучасна, асфальтована, мирна і безпечна", – зазначив Володимир Зеленський.

При цьому російська сторона не виконала обіцянки і не відкрила пропускні пункти зі свого боку, хоч вони вже були практично готові.

Через кілька днів президент України у своєму зверненні до жителів окупованих районів сказав: "Ви бачите все самі – Україна для вас відкрита. У всіх сенсах цього слова. Ви знаєте, хто блокує КПВВ з іншого боку. Хто поділяє нас. У всіх сенсах цього слова".

Пізніше віце-прем'єр Олексій Резніков анонсував відкриття подібного сервісного центру у Новотроїцькому. Також влада України планує модернізувати КПВВ на Чонгарі, а наступного року - обладнати сервісні центри на всіх КПВВ. Головний посил – турбота про всіх українських громадян.

6) Шоста домовленість торішнього саміту у Парижі – повний доступ місії ОБСЄ. Однак контрольовані Росією бойовики порушували цю обіцянку усі останні місяці. Лише один приклад. Тільки за період з 1 по 23 червня було зафіксовано 39 випадків недопуску спостерігачів ОБСЄ на територію ОРДЛО.

7) І сьомий. У Парижі лідери чотирьох держав домовилися продовжити переговори по закону про особливості місцевого самоврядування в ОРДЛО. Драфт змін до закону українська сторона передала через ОБСЄ ще у червні.

Як ми бачимо, Росія гальмує будь-якими способами виконання майже всіх домовленостей, які підписав її лідер. І це прекрасно розуміють усі міжнародні партнери України. Це дозволило Андрію Єрмаку (як представнику України у переговорному процесі) у своєму виступі у самому шанованому аналітичному центрі Великобританії на початку жовтня заявити наступне: "Сьогодні жодна країна, яка підтримує Україну, не має жодного сумніву, що з нашого боку щось не зроблено, щось не виконано. Або Росія дійсно готова до припинення цієї війни, або повинна сказати, що вона не готова до цього".

"Боротьба за уми"

Але ось в інформаційному полі України влада явно недопрацьовує. Останній рік тут переважав російський наратив. Формально будучи українськими, деякі ЗМІ, не соромлячись дозволяли собі поширювати інтерпретації, які повністю відображали російську позицію або були вигідні російській стороні. Ці статті та повідомлення часто містили не тільки грубі і ворожі маніпуляції, але і пряму брехню.

Один із прикладів – нібито українська сторона відмовлялася надавати списки для проведення обміну. Хоча насправді українська делегація багаторазово подавала такі списки. Причому, ці ЗМІ часто спиралися на документи, які вони могли отримати або від російської сторони, або від російських агентів в українській владі. Наприклад, листи представника Росії Дмитра Козака, які направляються політичним радникам лідерів Нормандського формату. Виникає просте запитання: а куди весь цей час дивиться СБУ, якщо шкода національній безпеці і співробітництво з іноземною державою-агресором помітно неозброєним поглядом?

Але головне в іншому. У результаті численних маніпуляцій ця пропагандистська продукція постійно вбивала читачам у голову тезу про те, що Україна нібито гальмує переговори по Донбасу. Хоча насправді все відбувалося навпаки.

І лише ближче до осені українська влада вирівняла інформаційний супровід переговорів. До процесу були залучені нові фахівці, помінялися підходи, інформування українського суспільства стало більш оперативним. З вересня Україна стала задавати порядок денний, а російські чиновники змушені коментувати заяви наших представників, а не навпаки, як було раніше.

Мирний план України

Один з російських методів по затягуванню переговорів - постійне наполягання на погодженні проекту змін до Конституції і подальшому проведенні виборів. Але виникає логічне запитання: як можна взагалі рухатися у вирішенні політичних питань, якщо Росією місяцями не виконувалися всі попередні домовленості лідерів держав, починаючи з повного припинення вогню і допуску ОБСЄ?

Коли ж Україна змогла, нарешті, за підтримки Німеччини і Франції “продавити” домовленість про перемир'я з 27 липня, у вересні російська делегація знайшла новий привід для блокування роботи мінської ТКГ. Це постанова Верховної Ради про проведення місцевих виборів у 2020 році, в якій окремо було сказано про неможливість проведення виборів в ОРДЛО до повної деокупації.

Спроби Росії постійно чіплятися за своє бачення мінських угод багаторазово підтверджують її небажання віддавати контроль за частиною Донбасу навіть у разі формального повернення його до складу України. Тобто Росія наполягає на проведенні виборів під дулами своїх автоматів до передачі повного контролю над кордоном Україні.

Щоб розблокувати процес Україна запропонувала прописати порядок виконання мінських угод і надала ОБСЄ свій план дій, який підтримали Німеччина і Франція. Він містить детально опрацьовану процедуру передачі Україні контролю над кордоном. Це повинно відбутися однозначно до початку виборчої кампанії до місцевих рад. Уже на першому етапі максимальний контроль над кордоном повинна забезпечити ОБСЄ. Пропонується створити спеціальний підрозділ чисельністю до 1500 осіб професійних поліцейських у складі СММ ОБСЄ.

Ключовою складовою українського мирного плану є повна демілітаризація цих районів, адже нормальне політичне життя неможливе у ворожому військовому таборі. Виведення іноземних військ і техніки та роззброєння їхніх посібників буде узгоджений з процесом повернення підрозділів Збройних сил України у місця постійної дислокації.

План також передбачає впровадження моделі перехідного правосуддя – чіткі правила притягнення до відповідальності підозрюваних у тяжких злочинах, деталі амністії і систему захисту прав людини. Документ описує і порядок повернення майна власникам.

Російська сторона розкритикувала план і підтримала нібито "пропозиції" підконтрольних їй бойовиків, які, очевидно, сама ж для них і написала.

Навесні президент Зеленський виділив рік на виконання рішення паризького саміту. За його словами, Україні потрібен мир на своїй землі, і вона не може вести вічні переговори заради переговорів.

Цей рік добігає кінця і всьому світу стає очевидним, що президент Росії Володимир Путін не виконує домовленості, під якими поставив свій підпис. Але поки українська влада продовжує робити все, щоб Росія пішла з Донбасу. Рішення залишається за російським керівництвом.