Доживемо до старості. Що нам обіцяє пенсійна реформа Яценюка
Міністр соцполітики Павло Розенко, схоже, взявся за пенсійну реформу не з того кінця
Пенсійна система в Україні виявилася непідвладною ні одному прем'єр-міністру і жодному міністру соціальної політики. Останні потуги реформувати архаїчну пенсійну модель завершилися в 2011 році підвищенням пенсійного віку для жінок (на п'ять років) і збільшенням на 10 років загального трудового стажу.
Ніяких проблем це не вирішило, оскільки більша частина зарплат залишилася в тіні. Так, восени 2014 року Державна фіскальна служба (ДФС) повідомила, що роботодавці щомісяця сплачують у конвертах близько 20 млрд грн. Та й рівень доходів населення, яке сумлінно сплачує податки, теж не особливо зріс.
Зате дефіцит Пенсійного фонду (ПФУ) зростає стрімкими темпами. Хоча Сергій Тігіпко, ідеолог реформи 2011 року, клявся, що ПФУ виведуть в "нуль" вже через три роки. Але до кінця 2014 року дефіцит ПФУ досяг 80 млрд грн. За підсумками 2015 року він зросте до 90 млрд грн, підрахували в Мінсоцполітики.
Влада почала знову перекроювати пенсійну систему. Все почалося з точкових змін. З початку 2015 року пенсії, розмір яких перевищує три прожиткових мінімуми, потрапили під податок на доходи фізосіб (ПДФО). Пару місяців тому парламент затвердив скорочення пенсій для працюючих пенсіонерів аж до 2016 року. Було оголошено про скасування до 2016 року всіх спецпенсій.
Але основну думку уряд озвучив буквально на днях: до 2017 року в Україні має з'явитися повноцінна накопичувальна система, яка частково зніме навантаження з ПФ і дасть українцям шанс уникнути жебрацької старості.
Поділять на три
Ініціативи, озвучені урядом в рамках підготовленого ним законопроекту, аж ніяк не нові. Вже протягом півтора років влада має намір впровадити повноцінну трирівневу пенсійну систему.
В її основі поки що залишиться солідарний, звичний всім механізм, і ПФУ. Разом з тим, вже з 2017 року буде запущений другий, накопичувальний рівень, який моментально стане обов'язковим для всіх працюючих громадян віком до 35 років. Всі інші працюючі особи, від 35 до 55 років, зможуть приєднатися до накопичувальної системи добровільно.
Розмір відрахувань на перших порах складе 2% від місячного доходу, а з 2022 року зросте до 7%. Куди підуть гроші? У Мінсоцполітики кажуть, що в спеціальний накопичувальний пенсійний фонд, який буде створюватися на базі державного ПФУ.
Третім елементом нової пенсійної системи стане добровільне пенсійне забезпечення, в якому по класиці беруть участь недержавні пенсійні фонди, банки, страхові компанії. Вони акумулюють кошти громадян, управляють ними, інвестують, а з приходом пенсії - повертають з бонусами (пенсіонеру або його спадкоємцям). Причому, як у вигляді разової виплати, так і довічного ануїтету, який є своєрідною надбавкою до держпенсії.
А що у них?
Міністр соціальної політики Павло Розенко, презентуючи концепцію реформи, пояснив, що українець повинен отримувати пенсію не з одного, а з трьох джерел - солідарної системи, як сьогодні, накопичувальної системи та недержавного пенсійного страхування.
Аналогічним шляхом йшли багато хто. Наприклад, Чилі, де пенсійну реформу 1980-х років часто називають еталонною. Суть її полягала в переході від солідарного механізму до накопичувального, з умовою обов'язкового страхування найманих працівників. В результаті, вже більше 30 років працевлаштовані особи платять 10% від своїх доходів в один з пенсійних фондів, яких в країні налічується близько 10. Обсяг коштів, акумульованих у НПФ Чилі, перевищує 25% ВВП, а щорічна прибутковість становить близько 10%. Слідом за цією країною пішли Аргентина, Перу, Колумбія.
А в Німеччині, наприклад, більша частина пенсійних зобов'язань лежить на державі (обов'язковий рівень) і роботодавці (багато підприємств платять додаткові пенсії своїм колишнім співробітникам). Але існує, як і в Чилі, третій - добровільний накопичувальний рівень, в якому вагому роль відіграють страхові компанії.
Ми ж намагаємось перейняти досвід Польщі, де в 1999 році була створена система індивідуальних пенсійних рахунків, на які кожен поляк відраховує майже 20% зарплати. Ця сума ділиться на дві частини: одна йде в державну систему соцстрахування, а друга - в приватні пенсійні фонди. Ці платежі - обов'язкові.
У всіх згаданих країнах кожна ланка пенсійної системи жорстко відрегульована і контролюється (розподіл коштів, їх безпека, виплати тощо). А в Україні з відповідальністю розпорядників бюджетних коштів - туго. Тому райдужні обіцянки Кабміну багато в чому бентежать.
З великою ймовірністю, управляти коштами накопичувального рівня будуть приватні структури: банки та компанії з управління активами (КУА). Але хто заручиться їх надійністю? І хто поверне гроші пенсіонерам, якщо банк обвалиться або КУА розориться?
На такі випадки немає окремого фонду гарантування, який поверне хоча б 200 тис. грн, як вкладникам банків. Та й кошти з накопичувальної системи можна буде вилучити не раніше 2042 року. Держбанки сьогодні теж не викликають довіри.
Надійність недержавних пенсійних фондів теж під питанням. По-перше, в структурі НПФ багато учасників (рада фонду та адміністратор його коштів, компанія, яка управляє активами фонду, банк-зберігач), які відповідають за різні складові роботи пенсійного фонду, але по факту не відповідальні за його надійність.
По-друге, до складу ради фонду може входити хто завгодно, будь-яка людина, неважливо, наскільки вона далека від пенсійної системи та фінансів в принципі.
По-третє, парадокс, але за законодавством НПФ є неприбутковою організацією і не може гарантувати дохід.
По-четверте, фонди не надають можливості отримання довічної пенсії, не здійснюють індексації, не перестраховують свої ризики, і навіть не проводять подібне страховим компаніям резервування.
Плюс до всього, приватні пенсійні фонди в Україні дуже сильно залежать від ситуації в банківській системі. Тому взаємозв'язок жорсткий: падають банки - зростають ризики падіння НПФ.
Також дуже важливий склад керівництва накопичувального пенсійного фонду та його наглядової ради. Хто там буде? Виключно чиновники і "потрібні" люди? Тоді доля накопичень громадян вирішена відпочатку.
Почнемо з довіри
Наші реформатори, як зазвичай, починають діяти не з того кінця. Тому озвучена Кабміном стратегія приречена на поразку.
В першу чергу, потрібно створити стимули для лібералізації зарплат і до збільшення сум відрахувань з фондів оплати праці. Зробити це просто: провести повноцінну реформу системи єдиного соціального внеску та знизити податкове навантаження на роботодавців і доходи громадян.
Друга важлива складова - довіра до будь-яких інструментів заощадження і накопичення. Відродити таку довіру вкрай складно, але необхідно, оскільки без неї третій рівень пенсійної системи не запрацює.
І, безумовно, необхідні:
- ліквідація корупції в держапараті;
- громадський контроль управління коштами майбутніх пенсіонерів;
- прозорість всієї системи в цілому.
Інакше перші ж руки, які отримають право керувати накопиченнями громадян, не забаряться погратися з 5 млрд грн, які вже в 2017 році має намір акумулювати держава.
