А. Умланд: "Україна занадто слабка, щоб довгостроково існувати як нейтральна держава"
РБК-Україна: В день інавгурації Віктора Януковича Європарламент прийняв рішення про надання Україні права на внесення заявки на членство в Євросоюзі. Що це - реальне розморожування відносин між Києвом і Брюсселем чи черговий жест, за яким немає нічого реального?
Андреас Умланд: Думаю, що збіг прийняття зазначеної резолюції Європарламентом і інавгурація Януковича 25 лютого, - це, швидше, випадковість. Резолюція готувалася за кілька днів до того. Також варто визнати, що резолюція не має великої політичної та юридичної сили.
Проте, прийняття цієї резолюції - більше, ніж простий жест. Таке рішення демонструє змінюється ставлення політичних партій Європи до Києва, тобто - зростаюче серед політичних та інтелектуальних європейських еліт визнання України, як складової частини європейської цивілізації та майбутнього члена Євросоюзу. Це не в останню чергу пов'язане з останніми президентськими виборами, які були оцінені західними спостерігачами як, в основному, справедливі, чесні та вільні. Тим самим ці вибори підтвердили демократичний шлях розвитку, обраний українцями в 1991 і 2004 рр.
З іншого боку, не можна забувати про те, що Європарламент - принаймні, що стосується зовнішніх відносин ЄС - все ще другорядний орган у своєрідній структурі Союзу, який є не державою, а унікальним гібридом між федерацією і конфедерацією. У свою чергу, тоді як депутати Європарламенту вже «дозріли» для прийняття важливого рішення, стосовно України, найбільш значимі політичні лідери ЄС поки не поспішають повторити однозначне висловлювання у парламентській резолюції.
РБК-Україна: Свій перший візит Президент України В.Янукович здійснив до Брюсселя, чим порушив багаторічну традицію негласну, що новообраний глава держави насамперед їде до Москви. Чим, на Вашу думку, може бути продиктоване таке рішення В. Януковича, і як Ви розцінюєте месиджі, озвучені європейською стороною під час цієї зустрічі?
А.У.: Чому В.Янукович вирішив спочатку їхати саме до Брюсселя, я не знаю. Потрібно запитати в оглядачів, близьких до Партії регіонів. Але, от реакція європейських політиків, на його візит, як мені здається, дає Україні шанс. Мене обнадіює позиції, скажімо, президентові Єврокомісії Жозе Мануеля Баррозо та Європарламенту Єжи Бузека, які, судячи з їхньої поведінки і слів, ставляться з симпатією до України. Складається враження, що в органах ЄС вже є якась «група підтримки України». Однак, резолюція Європарламенту залишається поки єдиним і не дуже вагомим документом ЄС підтверджує європейську перспективу України.
РБК-Україна: Яким Вам бачиться центральне питання європейської безпеки?
А.У.: Відомий вираз американського політолога Збігнева Бжезінського про те, що без України Росія перестає бути імперією, широко відоме як у Росії, так і в Європі. Але актуально-політична релевантність цієї аксіоми і її важливість для міжнародної безпеки в цілому часто замовчуються або не продумуються до кінця європейськими аналітиками.
РБК-Україна: Чому Євросоюз не займається цим питанням більш активно?
А.У.: ЄС не може напряму впливати на українсько-російські відносини і, звичайно ж, не зможе замість самої України вирішити її різні проблеми. Однак опосередковано українська політика ЄС значною мірою спрямовує і україно-російські відносини.
РБК-Україна: В такому разі, яка роль ЄС у долі України?
А.У.: ЄС - хоче він цього чи ні - має важливий вплив на весь процес українського пострадянського перетворення, як це було у випадку відносин ЄС з країнами Центральної Європи в 1990-х рр. Правда, іноді відносна вага поставлених Євросоюзом умов для прийняття у члени ЄС в успіху центрально-європейських трансформаційних процесів переоцінювався проєвропейськи налаштованими спостерігачами. Тим не менше, для сьогоднішньої України ставлення Брюсселя до Києва і політика делегації ЄС у Києві є не лише зовнішньо-, але і внутрішньополітичним чинником. ЄС, звичайно, підтримує сучасний український процес проведення реформ за допомогою різних програм і угод.
РБК-Україна: Але ж головні органи ЄС досі відмовляють Києву в офіційній перспективі членства.
А.У.: Врешті решт, в Європарламенті цю проблему зрозуміли і прийняли відому резолюцію 25 лютого 2010 р. Для провідних політиків європейських країн і чиновників ЄС різниця між інтенсивним співробітництвом і цілеспрямованою підготовкою до вступу може представлятися філософською і не маючою істотного значення. Для київської ж еліти, а також для широкої частини населення України, як, наприклад, для студентської молоді чи підприємців, однозначний сигнал ЄС щодо перспективи членства країни є значущим. Будемо сподіватися, що за резолюцією Європарламенту підуть такі ж заяви з сторін інших органів і представників ЄС та його членів-держав. Це було б важливо і з причини того, що в певному сенсі відповідь на питання про європейське майбутнє України релевантним і для збереження української державності, і, таким чином, для всієї східноєвропейської безпеки.
РБК-Україна: Досить жорстке твердження. З чим воно пов'язане?
А.У.: З тим, що прагнення до повноправного членства в ЄС є однією з небагатьох ідей, яка досі об'єднує майже всіх українських політиків національного рівня, великі групи населення на сході та заході країни, а також, мабуть, серед частини промислових магнатів Донбасу. З інших питань, таким як можливе членство країни в НАТО, російської, як другої державної мови, або інтерпретацій подій Другої Світової війни, Україну розділяє глибока тріщина.
Звичайно, не можна не визнати, що за останні роки - мабуть, внаслідок триваючого відмежування ЄС, а також рестриктивної візової політики Союзу - відношення колись захоплено проєвропейськи налаштованих українців до ЄС погіршилося. Проте, перспектива членства в ЄС поки що являє собою якусь нитку, яка могла б зв'язати по інших напрямках жорстко протиборчі головні політичні табори Києва. Але це до цих пір актуальне об'єднавче прагнення може втратити свою силу, якщо ЄС і в наступні роки збереже неоднозначну риторику стосовно своїх намірів щодо України. У гіршому випадку, наслідки такої поведінки негативно позначаться не тільки на Україні, але можуть мати серйозні наслідки і для європейської безпеки.
РБК-Україна: Можливо, Україні варто було б позиціонувати себе як позаблокову країну, яка є мостом між Сходом і Заходом?
А.У.: Україна дуже слабка в економічному, військовому і політичних відносинах, щоб довгостроково існувати як нейтральна держава, що знаходиться в геополітичній буферній зоні між Заходом і Росією. «Швейцарська», «норвезька» і т.д. моделі, які обговорюються час від часу і в Києві, в світі географічного положення країни, а також зростаючих світоглядних розбіжностей між Заходом і Росією, все менш підходять для сьогоднішньої України. Країна повинна буде рано чи пізно вибрати для себе той чи інший економіко-політичний блок. Київ не зможе тривалий час продовжувати практикуються досі багатовекторну політику, хоча ЄС до недавнього часу змушувала Україну слідувати саме цьому образу дій. НАТО ж не здатне в найближчому майбутньому надати Києву альтернативну інтеграційну модель, оскільки можливість членства в альянсі однозначно відхиляється більш ніж половиною населення України.
РБК-Україна: Але раніше українці більш позитивно ставилися до НАТО. Антинатівська позиція тільки в останні роки стала домінуючою.
А.У.: На жаль, доводиться побоюватися такого роду розвитку і в питанні ставлення українців до ЄС. У разі подальшої втрати репутації ЄС в Україні (наприклад, через візову політику європейських держав), частина населення, особливо політичні та економічні еліти сходу і півдня країни можуть переорієнтуватися на будівництво нового альянсу України з Росією. Цей варіант, можливо, є більш прийнятним або навіть бажаним для деяких західних спостерігачів і чиновників ЄС. Однак його практичне здійснення було б, щонайменше, ризикованим.
РБК-Україна: Союз двох країн - в чому тут може бути ризик?
А.У.: Скепсис, якщо не антипатія по відношенню до сьогоднішнього російського керівництвка глибоко вкоренилася у багатьох значущих західноукраїнських і київських політичних і культурних діячів - в першу чергу, через спірність спільної історії обох націй. Крім того, в Україні існує все зростаюче коло людей, особливо молодих, для яких повторна прив'язка до Росії була б неприйнятною не лише з національно-історичних причин. Ця зростаюча соціалізована в демократичних умовах частина населення має плюралістичний переконання і усвідомлює безперспективність сьогоднішньої російської авторитарної моделі розвитку, а також ненадійність Росії як довгострокового союзника. Іншими словами, можлива проросійська переорієнтація лідерів східної і південної України не знайшла б підтримку у значної частини еліти і населення України - навіть в умовах тривалої невизначеності політики Брюсселя щодо Києва. Таким чином, зближення східної і південної України з Росією поглибило б розкол країни і могло б створити загрозу дезінтеграції української держави.
РБК-Україна: Поділ України на Захід і Схід прогнозують багато. Але мало хто говорить про наслідки такого розколу.
А.У.: Деякі позиціонуючи себе «реалістами» західні спостерігачі, а також окремі «прагматично» мислячі українські коментатори час від часу заявляють, що Україна може і повинна розділитися формально. І, звичайно, таке розмежування української держави є сценарій, охоче обговорюваний в Москві. Однак подібного роду цинічні плани «дводержавного рішення» реалістичні тільки на перший погляд. Згубність таких спекуляцій пов'язана з тим, що у випадку передбачуваного поділу країни неминуче виникне невирішене питання про те, де буде проходити кордон між двома новими державами. Але чітко визначити, де саме починаються або закінчуються «прозахідна» і «проросійська» частини України - неможливо.
У західних роздумах на цю тему, наприклад, часто не береться до уваги і той факт, що головні протагоністи «помаранчевої революції» - Віктор Ющенко та Юлія Тимошенко - родом не з Західної і навіть не з Центральної України, а зі східно-українських регіонів (Сумська обл. та Дніпропетровськ). Важко уявити, що ці два політики або інші прозахідно налаштовані політичні лідери зі східно-українським корінням погодяться на угоду, за умовами якої їх рідні регіони знову потраплять в зону впливу або навіть під контроль все більш антизахідно налаштованої Росії. Тим самим ідея розколу країни є не лише абсурдною, але й небезпечною. Можливим сценарієм розвитку України у разі її «розмежування» стане трохи чимало громадянська війна про межі двох нових державах - з імовірним участю Росії і непередбачуваними наслідками для всього європейського континенту.
РБК-Україна: Наскільки такий сценарій може стати реальністю?
А.У.: Сьогодні, на жаль, не можна повністю виключити подібну динаміку політичного розвитку. Загострення глибокої кризи в Україні в поєднанні з триваючою невизначеністю ЄС може призвести до подальшої втрати довіри серед українського населення не тільки до демократичної системи країни. Дедалі більше українців можуть поставити під сумнів здатність своєї ізольованої країни в принципі продовжувати існування як ефективної держави. Подібний сумнів у майбутньому України надав б плідного підгрунтя для сепаратистських тенденцій, наприклад, в Криму, населення якого, переважно російського походження, і так не повністю приймає приналежність півострова до української держави. Ескалація напруги внаслідок таких сепаратистських устремлінь, при участі в них етнічних росіян, не кажучи вже про громадян Росії, могла б призвести до активізації Кремля за схемою його втручання у внутрішньогрузинських конфлікт серпня 2008 р.
РБК-Україна: Невтішні перспективи.
А.У.: Цей сценарій-катастрофа, звичайно ж, не визначений. Представники російського політичного мейнстріму, щоправда, іноді дійсно грають з ідеєю, що Крим або, принаймні, Севастополь «по суті належать Росії». Але доки Кремль не виявляє серйозного інтересу у проведенні возз'єднання Криму з РФ - не в останню чергу, тому що ціна подібного аншлюсу може бути настільки велика, що досягнення цієї мети принесе більше шкоди, ніж користі російській державі. У сьогоднішньому керівництві Росії мало демократів, але все-таки воно може бути розцінена як більш-менш раціонально діюча корпорація.
РБК-Україна: З іншого боку, не можна забувати і про те, що в російському політичному ландшафті існують ультранаціоналістичні угруповання, які мають зв'язки в Держдумі, уряді та президентській адміністрації.
А.У.: Абсолютно вірно. Дві найбільш значні з них, але далеко не єдині - це Ліберально-демократична партія Росії Володимира Жириновського і Міжнародний «Євразійський рух» Олександра Дугіна. Можна припустити, що навіть ці російські ультранаціоналісти усвідомлюють безглуздість військової конфронтації своєї держави з Україною, наприклад, за Крим. Але вони і їм подібні політичні сили могли б отримати внутрішньополітичну вигоду з ескалації напруги в східній чи південній Україні, з наступною російської військової інтервенції і результуючої масштабної конфронтації з Заходом. Логіка політичної конкуренції між досі існуючими в Москві ідеологічними таборами може спонукати російських правих екстремістів сприяти розпалювання національної ворожнечі за допомогою своїх дружніх організацій та політичних союзників у південній Україні або на Донбасі.
РБК-Україна: Так, але чи не здається Вам, що це все внутрішні проблеми Росії та України? Причому тут ЄС?
А.У.: Для ЄС питання про майбутнє України є не тільки зовнішньополітичним питанням, але і поки що недостатньо усвідомленою загрозою своєї власної безпеки. Продовження невизначеності європейської політики щодо України суперечить не тільки бажанням Києва. Витікаючі з такої стратегії перераховані ризики йдуть врозріз також і з корінними інтересами самого Союзу та його держав-членів. Спрощення питання про відкриття ЄС Україні до зважування позицій європейських українофілів і уявних реалістів базується на нерозуміння загальноєвропейського значення цієї країни. Принаймні, більшість депутатів Європарламенту це, мабуть, зрозуміли.
РБК-Україна: У контексті даного сценарію, як Ви оцінюєте сьогоднішні дії Брюсселя?
А.У.: Перед обличчям невтішних альтернатив надання Україні перспективи членства в ЄС, сьогоднішню політику керівництва Союзу (Європейська Рада, Єврокомісія, Рада міністрів), можна назвати короткозорою. Ні нейтралітет, ні нова зв'язка з Росією і, звичайно ж, ні розкол країни не є прийнятними перспективами для другого за величчю європейської держави. Дезінтегруючі тенденції в Україні напевно підстьобнуть російський ірредентизм і в гіршому випадку приведуть до прогнозованого Бжезинським відродження Російської імперії - з наслідками для європейської, якщо не світової безпеки.
РБК-Україна: Що необхідно зробити, щоб змінити ситуацію?
А.У.: Для ЄС не залишається нічого іншого, як краще раніше, ніж пізніше офіційно взяти Україну під своє крило. Однозначна перспектива вступу до ЄС в не надто віддаленому майбутньому, підтверджена не тільки Європарламентом, а й представниками інших органів Союзу, могла б об'єднати протиборчі табори української еліти і згуртувати культурно розколотий народ України під одним прапором. Пряник перспективи членства також дозволив би ЄС в більшій мірі застосовувати батіг вимог про більш активне проведення конституційних, адміністративних, економічних та освітніх реформ. Таким чином, ЄС своїм відкриттям назустріч Україні надав би гарну послугу, як своїм державам-членам, так і поширенню своєї системи цінностей.
Спілкувався Денис Дехнік
