"Коли вмирають люди - співають пісні"

Пам'яті Ігоря Слісаренка

Хочеться вигукнути: «Досить, Ігоре, пожартував і вистачить! Давай, повертайся - ми ж збиралися з тобою перед Новим роком кави попити, про політику поговорити і все таке!». А у відповідь - холодна тиша. І поступово, але чітко проступає усвідомлення того, що він пішов.

У це неможливо повірити. Ігор - світла, сонячна людина, з найвищим інтелектом і прекрасним почуттям гумору, буквально фонтанує енергією, ідеями та планами вже там? Йому ж було всього 47! На жаль, кращі йдуть рано, у своєму сходженні покидаючи нас, залишаючи блукати в прокрустове ложе афоризму Лао Цзи: «Хто помер, але не забутий, той безсмертний».

Згадую його розумні, вдумливі коментарі з телеекрану в бутність роботи на «1+1». Справжня думка, виражена чудовим українською мовою (потім я дізнався, що він так само віртуозно володіє і російською, і англійською), інтелігентна манера спілкування, внутрішня свобода і ще якась загадкова аура, із серії «йому щось відкрито» визначають унікальність Ігоря в нашому медіа-просторі.

Коли кілька років тому ми познайомилися особисто, я відразу випалив, що він був моїм улюбленим телекоментатором. Ігор у відповідь щось іронічно пожартував - цілком у своєму стилі. Це його фірмова манера була - елегантно трощити стереотипи, знаходити оригінальні інтерпретації, вміло аргументувати свою точку зору.

Те, що починалося як суперечка, перетворювалося з Ігорем в цікавий і повчальний діалог, який заворожує своєю вільною відкритістю. А ще підкорювала його готовність прийти на допомогу у важкий момент, а це дорогого коштує. Вірніше, безцінне, бо назавжди залишається в пам'яті.

Пустельною вулицею
Йду в чийсь сон
До нової зустрічі

Це хайку, написане 17 грудня 2013 року, Ігор встиг лайкнути в моєму Фейсбуці. Можливо, це сама доля натякає нам, що смерті немає, і ми з тобою ще неодмінно зустрінемося, щоб разом випити кави? Або те, що прийнято пити друзям там, де ти зараз...

Сергій Курбатов, спеціально для РБК-Україна